— Ей, десь ти така! — боронив Пилип свого майбутнього зятя. — Видно, що хлопець статкує... Все ж то господарська дитина!
Господарська дитина стояла вже в сінях, м’яла кашкетину у ведмежих лапищах і ждала на Ганнусю, мов на дощ. П’янке й туге повітря маєвого вечора, що в багряній заграві заходу мінилося золотим відтінком, як дорогоцінне питво, вдарило в нього дурманом, аж хлопиця захитався на порозі та нехітьма обняв рукою в’юнкий Ганнусин стан. Зашарілися від того обоє, Ганнуся не дуже-то мудро засміялася, закриваючи низку дрібних зубків вишиваною хусточкою, а широкогрудий Петро протяжно зітхнув і ніяково задивився в облаки.
Маєвий день гас запашним смолоскипом, приносив із себе жертву цілоспалення у своїй величній красі. Невговкані ескадри хрущів, розгнуздані у весняній гульні, гуділи серед ласкавої тиші, мов невидимі мотори, й збивали крильцятами білі пелюстки квіту з відцвітаючих садів. На подвір’ї, під останнім рубцем сонця, порпалися в піску дрібні й пухкі, мов базі на вербині, ціпенята. Зеленолисті горіхи, що курилися, мов кадильниці, пахощами весни, розстелювали по сутиках кирею вечірніх тіней. Троянди під вікнами сріблилися першими сльозинами тихих рос. Померкло небо ген у своїй глибині, тільки на сузір’ях, де зустрічалося воно з фіолетом лісу, — відгороджував земні низини від небесних вершин темно-рожевий омофор.
Двоє молодят ішло поруч себе тихою ходою тісним переулком, що наче темрявний зелений тунель губився і потопав у траві, хабазях і глухій кропиві. Обабіч вулиці бігли оплітки, плетені з лозини, перетикані щокілька сажнів, замість стовпців, головатими, підчімханими вербами.
Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавку, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала... Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента... Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте... І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався, — та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки.
Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне... Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці... або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах... і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних... і дивну якусь радість... ет! Говорила-їхала... Також не мав би що розповісти, та такі небилиці... Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!.. До конини скорше промовиш, а з бабою гірка година...
Дивний був собі хлопець Петро Пліхівський із Залісся, такі тепер уже переводяться, бо для таких не стає місця на землі, не стає повітря, яким вони могли б дихати. Хоча походив з ославленого Залісся, з того осиного гнізда сектанства і сельробівщини, де жирували і штунда, і суботники, і баптисти, де ломили й паскудили придорожні хрести з розп’яттям, а за священиком, як ішов з божими дарами, жбурляли камінням, де здичіння й розперезаність не знали меж, — то оцей хлопець неначе б уродився десь на відлюдному острові, здалека від світа та людей. Він виріс на багацькому хуторі, що так само сторонив від села, як панський двір, був нащадком кметів-багатирів із діда-прадіда, що ніколи не гнулися на панщині і для яких решта односельчан були ізгої, діди, голоп’ятники, паршивці. В його патріархальному роді гордощами й святощами безцінними були тверда руська віра, сліпий послух батькам та їхній волі й глибоко вкорінена любов до прадідівського закону. В його родинній хаті під закуреним сволоком були видовбані заповіти-чесноти, найбільше перестерігані в цьому домі: «Молись, трудись, тверезись!» І його рід ніколи й ніде не осквернив себе й не обезславив прогріхами простолюддя — чи то крадіжкою, чи пияцтвом, чи розбоєм і безбожним життям.