— Років шість-сім, точніше сказати не можу. Я знайшов її на дорозі непритомною.
Чергова натиснула ще декілька клавіш, після чого з розчаруванням відкинулася на стілець. Все було написано на її обличчі:
— Ви впевнені, що це було вчора?
— Цілком! — Віктор відчув, як починає нервувати. — Я сам приніс сюди дівчинку й поклав на каталку, а потім її кудись відвезли ваші лікарі.
— Добре. Почекайте, будь ласка, ще хвилинку, я зараз спробую зв'язатися з лікарем, що вчора чергував.
Жінка присунула до себе службовий телефон і набрала короткий номер. На якийсь час в холі запанувала тиша, і тільки на стіні рівномірно цокав годинник.
Промайнуло не менше, ніж пів хвилини, коли на тому кінці зняли слухавку.
— Лікар ще на місці й зараз підійде, — сповістила чергова, закінчивши розмовляти телефоном.
Зараз її усмішка виглядала трохи вимушеною.
— Ви дуже люб'язні, я почекаю, — подякував їй Віктор і, відійшовши від реєстратури, став прогулюватися холом.
Його єдиним бажанням було якнайшвидше покінчити з усім цим та зайнятися нагальними справами. Якщо не встигнути сьогодні у видавництво на засідання колегії, появи книги доведеться чекати ще пів року. А це жодним чином не входило до його планів. Втім, як і вчорашня аварія. Вона сплутала йому всі карти, а можливо, загрожувала більш серйозними наслідками. Дитина могла не вижити, і тоді на нього чекала в'язниця чи, як мінімум, тривалий судовий розгляд. Те, що він поки не зізнався у скоєному, не мало ніякого значення. На авто могли залишитися сліди від удару, та й загадкового пана Бове теж не можна було списувати з рахунків.
Віктор нервово подивився на годинник. Минуло не так багато часу з тієї самої миті, як чергова розбуркала його. Вона все ще сиділа за столом, постійно кидаючи насторожені погляди, які надзвичайно його дратували. Як легко через чиюсь безглузду помилку опинитися в ідіотському становищі! Залишалося сподіватися, що все з'ясується дуже скоро.
Почувши позаду кроки, Віктор озирнувся. До нього прямував той самий лікар в окулярах без оправи з реанімаційної бригади, який вчора оглядав дівчинку. Він чудово запам'ятав його обличчя та колючі як крижинки очі, хоча сьогодні вони й виглядали втомленими — під ними пролягли глибокі тіні. Однак Віктор був радий цій зустрічі. Лікар міг не лише підтвердити його слова, але і повідомити, як зараз почуває себе дитина.
— Доброго ранку! Це ви хотіли мене бачити? Я вас слухаю, — сказав лікар, коли наблизився впритул. Здавалося, він не впізнав Віктора.
— Я вибачаюся, але вчора ввечері я привіз сюди маленьку дівчинку. Її збила машина. Можливо, ви пам'ятаєте нашу розмову. Так от, я б хотів дізнатися, як вона себе почуває і чи все з нею гаразд.
Лікар поправив окуляри на носі та взявся вивчати обличчя співрозмовника.
— Авжеж, — нарешті вимовив він, — я вас згадав. Перепрошую, як ваше прізвище?
— Нетке.
— Так, пане Нетке, ми дійсно вчора з вами розмовляли.
— Правильно!
Віктор зітхнув з полегшенням — на щастя лікар впізнав його, проте той несподівано видав:
— Але, якщо я не помиляюся, ви привезли до нас не дівчинку, а чоловіка похилого віку. Ви ще сказали, що знайшли його на дорозі та подумали про наїзд, — лікар зробив коротку паузу, немов чекав підтвердження своїх слів. — Так от, ми нічого не змогли зробити й вночі він помер. Мені дуже шкода.
Віктор приголомшено витріщився на лікаря — він гадки не мав, як реагувати. З ним багато чого траплялося в житті, якщо враховувати його адвокатську практику, але з таким відвертим знущанням і нахабною брехнею він зіткнувся вперше. Це вже не лізло ні в які ворота. Мабуть, вчорашній фарс не закінчився, і диявол знову зібрався пограти з ним у свою гру.
— Ви що, з глузду з'їхали? — розлючено вимовив Віктор.
— Я перепрошую, але не могли б ви поводитися більш чемно? — на обличчі лікаря промайнула розгубленість. Він явно не чекав подібної реакції. — Ви все ж таки перебуваєте у лікарні.
— До біса чемність! Що ви мені голову дурите...
— Пан Нетке, прошу вас, заспокойтеся. Не потрібно так гарячкувати.
— Повторюю, я привіз до вас маленьку дівчинку і хочу знати, в якому вона стані.
— А я вам повторюю, не було ніякої дівчинки.
— Я що, схожий на повного ідіота? — Віктор почав вкриватися червоними плямами. — Чи ви вважаєте, що я не можу відрізнити маленьку дівчинку від клятого дідугана?
Він погрозливо стиснув кулаки та зробив крок назустріч лікарю, з якого вмить злетіла уся зверхність. Той потроху став відступати назад, водночас роблячи знаки черговій, щоб вона викликала охорону.