— Послухайте, шановний, — вимовив лікар якомога м'якше. — Я й не думав вас обманювати. Навіщо мені це? Напевно, ви самі щось переплутали.
Він зробив ще декілька кроків у напрямку до рятівних дверей, але Віктор наполегливо йшов за ним.
— Нічого я переплутав! Я особисто передав дитину вам у руки.
— Але чому тоді я нічого про це не знаю?
Всередині Віктора ніби щось вибухнуло.
— Як же ти, падлюка, не знаєш, коли ти при мені слухав її серце стетоскопом та світив в очі своїм мерзенним ліхтариком? — він схопив і без того переляканого чоловіка за барки та як слід труснув.
Лікар смикнувся щосили у намаганні звільнитися, однак з того нічого не вийшло. Лише затріщав по швах комір сорочки, а з носа зіскочили окуляри та відлетіли кудись убік. На щастя, прибігли двоє охоронців, які вмить заломили Вікторові руки за спину і поклали його обличчям на кахель.
— Пустіть мене, я не божевільний, — спробував вирватися Віктор, але це виявилося неможливо — охоронці тримали його залізною хваткою.
Лікар дістав з кишені носовичок, стер ним піт з чола і тільки після цього підібрав дивом вцілілі окуляри.
— Відпустіть його, — наказав він охоронцям, які беззаперечно йому підкорилися.
Віктор підвівся з підлоги та обтрусив одяг, хоча в цьому не було ніякої потреби. Його роздирали суперечливі почуття. З одного боку, йому було соромно, що він повівся як хлопчисько, а з іншого — у ньому все ще кипіла неймовірна лють.
— Пане Нетке, — почув він слова лікаря, який тепер старанно протирав свої окуляри носовичком. — Зробіть ласку, їдьте додому і добряче виспіться. А наступного разу, перш ніж накидатися на людей, подумайте, чи є у вас для цього хоч якісь підстави.
— Ну добре! Скажімо, ви маєте рацію і мені все наснилося, — вирішив піти іншим шляхом Віктор, починаючи розуміти, що докопатися до істини буде дуже непросто. Лікар був непохитний у своєму переконанні, що не існувало ніякої дівчинки, і цьому не знаходилося жодного логічного пояснення. — Тоді я хочу знати, як звали того чоловіка, якого я привіз сюди. Ви можете назвати його ім'я?
— Звісно, — спокійно відповів лікар, наче заздалегідь був готовий до такого питання. — Його звали Едуард Бове.
— Як?!! Як ви сказали?
Віктор очікував всього чого завгодно, але тільки не цього. Він відчув, як в голові його щось вибухнуло, а серце вистрибнуло з грудей, намагаючись знайти більш спокійне місце. За останні декілька хвилин це був уже другий підступний удар.
— Едуард Бове, — повторив лікар трохи роздратовано. Судячи з усього, ситуація починала діяти йому на нерви. — А тепер, якщо я відповів на всі ваші питання, прошу вас залишити лікарню.
— Не хвилюйтеся, я зараз піду, — зробив останню спробу Віктор. — Але б не міг я поглянути на тіло пана Бове?
На обличчі лікаря з'явилася неприємна посмішка.
— А ким ви йому доводитесь, родичем?
— Ну скажімо так, добрим знайомим.
— У такому випадку вам потрібно звернутися до його родичів. А я, на жаль, нічим вам допомогти не можу, — холодно відповів лікар.
— І як мені зв'язатися з ними?
— Гадки не маю!
Віктор зрозумів, що продовжувати розмову далі геть безглуздо, тому розвернувся і швидко попрямував до дверей. Йому хотілося опинитися десь в іншому місці, щоб клятий вірус божевілля не зміг заволодіти ним, як заволодів деякими мешканцями цього закладу.
Надворі панувала чудова сонячна погода, а його автівка все ще стояла біля входу — саме там, де Віктор залишив її вчора. На ній лежав тонкий шар висохлого бруду, але ніяких подряпин чи інших ушкоджень помітно не було, що трохи заспокоювало. Віктор відкрив дверцята, заліз всередину і, відкинувши голову на сидінні, спробував навести лад думкам.
Те, що сталося з ним за останні дев'ять-десять годин, не мало ніякого сенсу. Проміжок часу, наповнений абсурдними, безглуздими подіями, які можна було без жалю стерти з пам'яті та більше ніколи не згадувати. Проте внутрішній голос підказував — не все так просто. Невже, Віктор привіз до лікарні старого, а не дитину? Чому він сам цього не пам'ятав і куди подівся після аварії пан Бове? І нарешті, чи існувала насправді дівчинка, чий тендітний образ не виходив у Віктора з голови? Чи може вона була лише примарою, яка примушує серед ночі прокидатися в холодному поту?
Віктор вставив ключ у замок запалювання, та раптом всередині нього все похолоділо від поганого передчуття. Намагаючись не панікувати, він провів долонею по гладкій поверхні заднього сидіння, однак теки з рукописом там не було. Тоді він почав нишпорити під самим сидінням у сподіванні, що вона звалилася на підлогу, коли він різко загальмував, але і тут на нього чекала поразка. Рукопис безслідно зник, і це мимоволі повертало до думки про пана Бове. Старий антиквар одразу здався Віктору доволі дивною особою, якщо не сказати більше. І в словах його, і в манерах була присутня якась жалюгідна театральність, немов він зійшов зі сторінок роману написаного в ті часи, коли подібна поведінка вважалася нормою. А ця його дивна фраза про таємницю, яка повинна залишатися прихованою від сторонніх очей! Що він взагалі мав на увазі?