Він ще ближче присунувся до Ельзи, яка охоче обійняла його за шию.
— Чому не зателефонував? Я хвилювалася.
— Пробач. Спочатку не думав, що настільки затримаюся, а пізніше — не хотів тебе будити.
— А я, між іншим, чекала, як і обіцяла! Щоправда, потім все одно заснула.
— От і добре! Хоч один з нас весь день не клюватиме носом, — відповів Віктор. — Йди до мене. Я страшенно скучив.
Зараз йому не хотілося думати про проблеми, і єдине, чого він бажав, насолоджуватися обіймами коханої дружини. Навіть думки про майбутні клопоти у видавництві відійшли на другий план. Його переповнювали емоції, і він багато б віддав, аби втримати це казкове відчуття. Ельза була для нього тим невичерпним джерелом енергії, від якого Віктор жадібно живився. Коли її не було поблизу, він впадав у депресію та не знаходив собі місця, а ще ставав вередливим, наче дитина. Вона надихала його і водночас притягувала з такою силою, що іноді йому ставало боязко. Боязко, що колись він розплющить очі та не знайде її поруч, і тоді його життя розвалиться, ніби картковий будиночок.
Віктор не помітив, як задрімав. Уві сні він бачив покинутий будинок з відчиненими навстіж вікнами, старенькими фіранками на них та дверима, що рипіли від кожного пориву вітру. Будинок настирливо кликав до себе, вмовляв підійти ближче. Але щось утримувало Віктора на місці — його тіло скували невидимі пута. При цьому він не відчував ні бажань, ні болю, ні страху. І тільки одна річ не давала йому спокою: той самий запах м'ятних цукерок від маленької дівчинки, який він починав ненавидіти. Та раптом все скінчилося. Віктор прокинувся й розплющив очі.
Він, як і раніше, перебував у своєму ліжку. У вікно яскраво світило сонце, по стінах стрибали смішні сонячні зайчики. Місце, де спала Ельза, зараз було порожнє, якщо не брати до уваги зім'яту ковдру, яка нагадувала сніговий замет. З кухні доносилися приглушені голоси, а повітря було насичене ароматом щойно завареної кави. Віктор труснув головою, щоб відігнати неприємне видіння, і глянув на годинник — велика та маленька стрілки на циферблаті зійшлися між восьмою і дев'ятою годинами. Одним рухом він зіскочив з ліжка, накинув на плечі халат і зійшов сходами до кухні, де за столом закінчували свій сніданок Ельза та Каміла. Ельза у світлому діловому костюмі, який їй дуже личив, пила свою звичайну вранішню каву. Каміла уплітала вівсяні пластівці з молоком, в той час як кіт Фелікс на підвіконні вилизував і без того абсолютно чисту лапу.
— Всім доброго ранку! — Віктор підійшов до дочки, яка була одягнена в нову білу сукню з яскраво-червоними маками, і поцілував її у маківку. — Ти сьогодні така красунечка!
— Матуся сказала, що я схожа на принцесу, — радісно защебетала Каміла.
— Вона має рацію! Ти і є моя маленька принцеса! — усміхнувся він, після чого звернувся до дружини. — Пробач, я не помітив, коли ти встала.
— Нічого, я рада, що ти трохи поспав. Кави?
— Ні, дякую.
Віктор взяв високу склянку та налив собі з глечика теплого молока.
Їм рідко вдавалося поснідати разом, оскільки прокидався він ближче до опівдні, віддаючи перевагу роботі по ночах. Щоправда, іноді Віктор писав і вдень, окрім того часу, коли проводив зустрічі з читачами або їздив по справах у видавництво. Але це було швидше винятком.
— Ну як настрій? Хвилюєшся? — поцікавилася Ельза. Вона допила каву та встала з-за столу.
— Якщо чесно, то трохи, — Віктор присунув до себе малиновий джем, який робив власноруч з ягід, що росли в палісаднику за будинком, і почав намазувати ним тост. — Сподіваюся, що Марку вистачить часу підготуватися до сьогоднішнього засідання. Інакше, з публікацією можуть виникнути проблеми.
— Ти мене дивуєш! Ви що, не встигли підготуватися?
— Звісно, встигли! Можеш не сумніватися, — почав виправдовуватися Віктор, усвідомивши, що тільки-но проговорився мов останній дурень. — Я мав на увазі інше. Моральну готовність, так би мовити. Стратегію поведінки, якої ми учора не торкалися.
— А, зрозуміло, — кивнула у відповідь Ельза. — Ну з цим вже точно проблем не буде! Наскільки я пам'ятаю, стратегію Марк завжди вибирав безпомилково, — вона поставила чашку в мийку та подивилася на Камілу, яка відправляла до рота останню ложку пластівців. — Ти поїла?
— Угу.
— Тоді, скажи татові «до побачення» і чекай на вулиці. Я вийду за хвилину.
Каміла відклала ложку та злізла зі стільця.
— До побачення, тату!