Віктор швидко вніс потрібну інформацію та повернув аркуш менеджерові, який зробив в ньому декілька позначок.
— Добре, — зрештою підбив підсумок юнак, — ми зателефонуємо вам, як тільки щось з'ясується. Або ви самі можете зв'язатися з нами десь за три дні.
Він поклав на стіл простеньку візитку й постукав по ній пальцем, вказуючи на телефони.
— Ні-ні, ви мене не зрозуміли! — похитав головою Віктор, навіть не глянувши на візитку. — Інформація з комп'ютера потрібна мені сьогодні. Я б навіть сказав, просто зараз!
— Я добре вас розумію, але що я можу зробити? — винувато здвигнув плечима хлопець. — У нас багато замовлень, тому вам доведеться почекати.
— А якщо я дам грошенят? За терміновість, так би мовити, — Віктор витяг з кишені гаманець і помахав ним перед менеджером. — Двісті доларів.
Юнак нервово посовався на стільці. Було помітно, як всередині нього вирують суперечливі емоції. З одного боку, він безумовно побоювався неприємностей, але з іншого — йому дуже хотілося отримати дармові гроші. Віктор добре знав подібну категорію людей — черговий раз рятувала адвокатська практика. Ретельно виголені щоки, модна зачіска, дорогий манікюр. На такі задоволення зазвичай йде чимало коштів, і однієї зарплатні менеджера для цього явно недостатньо.
Щоб розвіяти останні сумніви, Віктор відкрив гаманець та дістав дві новенькі купюри.
— Ну що, домовились?
У повітрі повисла тиша.
— Гаразд, приходьте за годину — нарешті погодився юнак і, висмикнувши купюри з рук Віктора, сховав їх у кишеню. — Я подивлюся, що можна зробити.
Він схопив ноутбук, пройшов до дверей з написом «Службове приміщення» і зник за ними. Все сталося настільки швидко, що Віктор не встиг нічого сказати. Коли він опинився на вулиці, в кишені його пальта задзвонив мобільний. Це був Марк Гудвин.
— Сподіваюся, що ти вже в дорозі й всі мої хвилювання даремні.
— Ти майже вгадав, я якраз прямую до автівки, — відповів Віктор.
— Тобто, ти будеш у видавництві хвилин за тридцять?
— За десять. Я зовсім поруч.
— А де ти зараз?
Віктор на мить замовк, вирішуючи, чи варто розповідати приятелеві про вранішній інцидент.
— Я в сервісному центрі з ремонту комп'ютерів, — все ж таки зізнався він. — Здається, мій ноутбук наказав довго жити.
— Ти, напевно, жартуєш? — в голосі Марка промайнуло занепокоєння. — Скажи, що це неправда.
— Але це правда. Годину тому Фелікс перекинув на нього склянку з молоком.
— От клята тварюка!
— І не кажи.
— А роздрукованого екземпляра в тебе немає?
— Звісно, немає. Я ж казав, чорнило в принтері закінчилося. А чому ти раптом згадав про роздрукований екземпляр?
— Тому що зараз він був би дуже доречним.
Всередині Віктора все похололо.
— Ти хочеш сказати, що не отримав електронного листа, якого я відправив тобі зранку?
— Саме так.
— Дуже дивно.
— Я знаю, але факт залишається фактом. Нам нема з чим йти на засідання.
— Стій, — Віктор раптом дещо згадав, — я ж учора, перед тим, як їхати до тебе, скинув свій текст на флешку. Точно! Просто я забув про неї.
— Так чого ти чекаєш? Негайно вези її сюди, — в голосі Марка почулася надія. — Вона в тебе з собою?
Віктор машинально поплескав себе по кишенях, намагаючись пригадати, куди її сунув.
— Чорт забирай! Вона залишилася у джинсах вдома.
— Це погано, але в тебе ще є трохи часу.
— Вважай, що я вже в дорозі.
— Добре, я буду у своєму кабінеті. Поквапся!
Марк дав відбій ще до того, як Віктор встиг йому відповісти, і це було цілком зрозуміло. Його явно засмучувала теперішня ситуація, хоча, як правило, подібного з ним не траплялося. У світі практично не існувало речей, які могли б довести Марка Гудвина до відчаю або зіпсувати йому настрій. Він намагався ставитися до життя по-філософському та завжди розглядав неприємності як невіддільну частину цього самого життя. Можливо, саме тому неприємності обходили Марка стороною, до того ж, йому неймовірно щастило. Попри кумедну зовнішність, йому вдалося одружитися з чарівною жінкою, з якою вони виховували двох чудових дівчаток. Він рідко хворів, ні з ким не лаявся, ніколи не потрапляв у аварії та навіть птахи жодного разу не паскудили на його автівку. Оточення любило його за легкість у спілкуванні, а підлеглі поважали за професійне чуття. Віктор же заздрив його дивовижному вмінню не йти на поводі в обставин; Марку вдавалося не лише обходити перешкоди, що виникали на його шляху, але й успішно використовувати їх у власних інтересах.