Та раптом йому стало смішно. Безглуздя теперішньої ситуації досягли тієї самої межі, за якою повністю зникає відчуття страху, а сили залишаються лише на те, щоб потішатися з власного божевілля. У підсумку кожна наступна подія набуває все меншу значущість у порівнянні з попередньою, тому що мозок рішуче відмовляється реагувати на виклик. Немов спрацьовує захисний механізм у спробі врятувати розум від непотрібного стресу. У певному сенсі це гуманно, і навіть приємно — бачити світ по-іншому. Мабуть, багато художників у гонитві за натхненням віддали б душу за можливість доторкнутися до іншої реальності. І тільки одна річ здатна все зіпсувати: небезпека, яка підстерігає кожного, хто ступить за певний край. Небезпека, що новий світ виявиться зовсім не таким чудовим, як виглядало спочатку, але ти вже не зможеш повернутися назад, скільки не намагайся.
Останнім часом Віктор дійсно почував себе якось по-іншому. Йому здавалося, що люди більше не розуміють його, в тому числі його близькі, і спроби знайти з ними спільну мову нерідко закінчувалися поразкою. Крім того, речі, які раніше надихали, зараз навіювали сум, а мрії, прагнення — змахували на дурнуваті вигадки. Навіть власні звички вкрай дратували, і Віктору доводилося докладати чимало зусиль, щоб зберігати певний баланс.
Коли йому вдалося вибратися з хащ, дощ повністю вщух, попри те, що важкі сірі хмари, як і раніше, нависали над обрієм. Він швидко перетнув дорогу й сів у машину. Водій при його появі, не повернувши голови, завів двигун і зрушив з місця. Всю дорогу обидва уперто мовчали, а ледь автівка загальмувала біля видавництва, таксист прийняв з рук Віктора щедру винагороду та відразу поїхав. Віктор у свою чергу пройшов через головний вхід до вестибюля, показав охоронцю своє письменницьке посвідчення, після викликав ліфт і піднявся на сьомий поверх.
Тут був розташований офіс Марка Гудвіна, частина архівів, декілька кабінетів його підлеглих, а також простора приймальня, яка особливо виділялася серед інших приміщень. А все — завдяки вмілому дизайну та великій кількості світла з несподіваних джерел, зокрема з чудернацьких скляних трапецій. Крім того, на стінах висіли чудові картини Джеремі Манна із зображенням вулиць Нью-Йорка. В центрі приміщення красувалися білосніжні м'які меблі, що в поєднанні з золотисто-коричневими стінами створювали певну атмосферу.
Віктор неохоче відірвався від розглядання картин та наблизився до секретарки. Вона зосереджено працювала за комп'ютером і спочатку його не помітила. І тільки коли Віктор голосно кашлянув, намагаючись привернути її увагу, дівчина підняла голову та привітно усміхнулася. Але на цьому добрі новини закінчувалися. З'ясувалося, що Марка немає на місці, і це страшенно засмутило Віктора. Напевно, варто було зателефонувати приятелю заздалегідь. Хоча з іншого боку, йому не хотілося знову вислуховувати докори на свою адресу, і саме тому він прийняв рішення завітати до видавництва без попередження. Залишалося б тільки віднести флешку головному редакторові. Тим більше, що-що, а вмовляти Марк умів непогано.
— Вікторе, це ви? Що ви тут робите? — почув він позаду приємний жіночий голос, озирнувся і побачив перед собою помічницю Марка.
Він майже нічого не знав про неї. Йому було тільки відомо, що її звуть Клара та що їй близько тридцяти років, хоча виглядала вона старшою через занадто стриманий сірий костюм і зібране в пучок волосся. Клара займалася переважно початківцями, тому у Віктора ніколи не виникало приводу для більш тісного з нею спілкування. У свою чергу Марк ставився до помічниці як до вельми цінного співробітника і навіть натякав, що без її ретельності його справи просувалися б куди менш успішно.
— А, Клара, вітаю! Нумо допоможу, — Віктор підхопив теки, які та тримала в руках, і відразу пошкодував про це через сильний біль у плечі. — Нести туди?
— Так, до архіву! Треті двері ліворуч, — вона показала, куди йти, після чого струснула затерплими руками. — Дякую за допомогу. Я вже думала, що не донесу. Цілий ранок тягаю цю макулатуру.
— А що це?
— Відсіяні автори.
— Невже не знайшлося жодного вартого уваги?
— Ну чому, дехто цікавий є. Щоправда, довелося перелопатити цілу купу матеріалу. Але мені не вперше, я звикла.
— Співчуваю.
— Не варто — це ж моя робота. І до речі, вона мені подобається.
Вони увійшли у просторе приміщення з вікнами та цілою низкою стелажів у вигляді висувних боксів, розставлених за абеткою. Таке поєднання світла й паперів справляло дивне враження; архів у Віктора завжди асоціювався з темним вогким підвалом, а не зі звичайним сучасним офісом. Тут зберігалися рукописи початківців та старих авторів, які складали лише частину з того, що проходило через різні служби видавництва. Можливо, рукописи Віктора теж припадали пилом в одному з ящиків, але розпитувати про це Клару було незручно.