Віктор підкотив до перехрестя та завмер на світлофорі. Зараз він мав зробити непростий вибір. Щоб дотримати дану Кларі обіцянку, йому необхідно було влитися в загальний потік, який повільно рухався прямо. Дорога ж праворуч вела до школи Каміли, і вже за декілька хвилин він міг прибути на місце, якраз встигнувши на початок вистави.
— Сподіваюся, Клара мене пробачить, — вголос промовив Віктор і ввімкнув правий сигнал повороту.
Він чудово усвідомлював, що робить помилку, але вчинити по-іншому означало б надовго втратити довіру дочки. Тому, як тільки спалахнуло зелене світло, він перебудувався праворуч, плавно натиснув на педаль газу та пірнув у порожній провулок.
Глава 8
Ледве вщух останній акорд, зала вибухнула гучними оплесками, а маленькі артисти, що грали у спектаклі, юрбою вибігли на сцену і почали старанно розкланюватися перед публікою. Найстаршому на вигляд було не більше десяти років. Їх радісні та трохи збентежені обличчя сяяли щастям, втім, як і обличчя глядачів, переважну більшість яких складали батьки. Каміла теж з'явилася на сцені, і цієї хвилини Віктор неймовірно пишався нею. Він голосніше за всіх ляскав у долоні та вигукував «Браво!», через що навіть охрипнув.
Нарешті запалили світло, і Камілла зійшла сходинками до глядацької зали. Віктор підхопив її на руки.
— Вітаю, сонечко! Ти була неперевершена!
— Дякую, татку! Я така рада, що ти приїхав, — вона міцно обійняла його за шию й поцілувала в щоку. — А я наприкінці забула слова.
— Справді? Я цього не помітив. Здається, все пройшло чудово.
— Тобто, тобі сподобалася вистава?
— Звісно, люба! Як вона могла мені не сподобатися, якщо в ній грала моя найталановитіша дочка!
— А хто з персонажів твій улюблений?
— Напевно, той кіт з великою головою. Він мені чимось нагадав нашого Фелікса.
— Тато, це ж Чеширський кіт! Ти що не впізнав його?
— Чому не впізнав? Впізнав.
— Про що ви тут сперечаєтеся? — пролунав позаду них голос Ельзи. Вона тримала в руці відеокамеру, на її обличчі грала усмішка. — Гей, нумо зніму вас разом, — вона увімкнула камеру.
— Ми обговорювали Чеширського кота! — почала пояснювати Каміла. — А тато його не впізнав.
— От і неправда! — демонстративно став у позу Віктор. — Як це я міг не впізнати Чеширського кота? Ти взагалі розумієш, як зараз мене образила?
Він легенько клацнув її по носі, а у відповідь Каміла скривила кумедне личко, після чого вони весело розреготалися.
— Ну гаразд, вже пізно, — Віктор опустив Камілу на підлогу. — Вам з мамою час додому.
— А ти хіба з нами не поїдеш? — трохи засмутилася Каміла.
— Ні, сонечко, мені ще треба зробити одну важливу справу. Але я приїду до нашої святкової вечері. Домовилися?
— Домовилися!
— Будь ласка, не затримуйся. Добре? — Ельза вимкнула камеру та взяла дочку за руку. — Ну а ми підемо переодягатися. Ти готова?
Каміла ствердно кивнула і на прощання помахала Вікторові. Як тільки вони зникли з очей, він одразу прямував до машини.
На той час місто занурилося у нічні сутінки. Всюди горіли вуличні ліхтарі, в яскравому світлі яких дощ з дрібними крижинками нагадував золотаві бризки. Дорога виглядала вільною, і дістатися до видавництва не склало особливих труднощів. Віктор припаркувався на стоянці, але підійматися в офіс не став, а залишив ключі у бардачку, як і було оговорено від самого початку. При цьому він почувався трохи винним, оскільки повернув машину пізніше, ніж обіцяв.
«Сподіваюся, Клара не пошкодувала про те, що позичила її мені. Зателефоную їй завтра і вибачуся», — подумав Віктор, переходячи на протилежний бік вулиці, де він планував зупинити таксі.
Погода остаточно зіпсувалася; окрім дощу піднявся сильний вітер, який час від часу підхоплював з землі вологе листя та крутив його у божевільному танці. Зараз Віктору хотілося одного — якнайшвидше дістатися додому та сісти за святковий стіл. Однак зловити таксі виявилося складним завданням — їх попросту всі розібрали. Перехожі теж зустрічалися не часто. А ті, з ким він стикався, ховалися в одяг і поспішали по домівках.
Віктор підняв комір, щоб захиститися від вітру, та прискорив ходу. Він майже досяг перехрестя, коли з підворіття вискочив величезний кіт і перегородив йому дорогу. Це було те саме смугасте чудовисько, з яким довелося зіткнутися у палісаднику та який більше нагадував персонажа з фільму жахів, ніж реальну тварину. Кіт дивився на нього своїми пронизливими жовтими очима, наче бажав щось сказати, при цьому вітер з дощем анітрохи його не турбували. Віктор у свою чергу намагався зрозуміти, яким чином коту вдалося подолати величезну відстань, та ще й опинитися в тому місці, де перебував він сам. Може, його спеціально привезли сюди? Але навіщо це комусь знадобилося?