— Мамусю, ти не забула взяти мої ковзани? — першою порушила тишу Каміла, відклеївшись від вікна.
— Не хвилюйся, сонечко, — відповів за Ельзу Віктор. — Я особисто поклав їх у валізу. Сподіваюся тільки, що озеро достатньо замерзло для катання.
Каміла задоволено відкинулася на сидінні та знову пішла в атаку:
— А нам ще далеко? І коли в нас обід?
Цього разу до розмови приєдналася Ельза.
— Май трохи терпіння, люба. Нам залишилося недовго. Але якщо ти зголодніла, візьми в сумці вівсяне печиво.
— Я тез хоцю пеціво, — встряв у розмову Віктор, зображуючи відомого казкового персонажа. — Я дузе-дузе голодний.
Його витівка розвеселила Камілу. Вона дістала з сумки пакетик свого улюбленого печива та почала дражнити ним Віктора. Ельза дивилася на їх пустощі з усмішкою, і тільки Фелікс виглядав трохи спантеличеним.
Коли всі нарешті заспокоїлися, Ельза відклала мапу та звернулася до Віктора:
— Ну як просувається твій новий роман? Вдалося написати хоч щось?
Не відриваючи погляду від дороги, Віктор невиразно хитнув головою.
— Так, дещо накидав, але з сюжетом поки що не клеїться.
— Нема натхнення?
— Не в цьому справа. Просто... — Віктор зробив паузу, наче боявся вимовити це вголос. — Просто мені стало нецікаво писати, розумієш?
— Ти більше не хочеш писати? — на обличчі Ельзи промайнуло здивування. — Але ти завжди про це мріяв.
— Я знаю, і все ж таки...
— І чим збираєшся зайнятися?
— Та є деякі думки, — Віктор задоволено примружився. — Днями мені подзвонив мій старий приятель, нині декан економічного факультету в університеті, в якому я вчився. У них звільнилася вакансія викладача міжнародного права. Отже, без роботи я не залишуся.
Ельза нічого не відповіла, і в машині знову запанувала тиша. При цьому кожен думав про своє. Зокрема, Віктор намагався згадати, коли саме він вирішив покінчити з професією письменника. Здається, це сталося в день презентації його останнього роману. До речі, пройшла вона дуже успішно, після чого книга почала розлітатися з полиць магазинів мов гарячі пиріжки. Видавництво навіть запропонувало виплатити йому аванс за наступні три книги, але він відмовився, про що анітрохи не шкодував. Така була ціна, яку він сам собі призначив.
Віктор покрутив ручку приймача і після декількох невдалих спроб все ж зумів налаштуватися на улюблену музичну хвилю з класичними творами. Проте, коли в динаміку заграв «Танець лицарів», він без вагань вимкнув радіо.
— Я вважаю, музика нам зараз ні до чого! — йому коштувало чималих зусиль приховати страх, що несподівано охопив його. — В такий чудовий сонячний день краще насолоджуватися тишею. Ви згодні?
— Згодні! — хором відповіли Ельза та Каміла, які нічого не помітили.
Віктор перевів дух і знову втупився у дорогу. Напруга поступово змінилася спокоєм та упевненістю, що тепер все буде добре. Його «Рендж Ровер» продовжував плавно пливти по шосе, і тільки велетенські сосни біля узбіччя кидали на землю довгасті тіні. А в цю саму мить на невеличкому пагорбі, вкритому засніженими кущами, стояв сивоволосий чоловік, одягнений не за погодою — в новенький фрак та зелений довгий плащ — і дивився на автівку, яка віддалялася від нього все далі й далі. Причому на вустах чоловіка грала легка усмішка.
— Ну що, мабуть, і нам вже час, — м'яко вимовив пан Бове, звертаючись до величезного сірого кота, який примостився поруч. — І не варто за них хвилюватися. Вони щасливі та завжди будуть разом.
Кіт подивився на пана Бове своїми мерехтливими бурштиновими очима, немов збирався щось відповісти. Старий попестив його по голові, розвернувся й, не поспішаючи, попрямував вузькою стежкою вглиб лісу. Кіт задріботів слідом. А «Рендж Ровер» тим часом добрався до небокраю, перевалив за пагорб і назавжди розчинився вдалечині, забираючи своїх пасажирів з цього забутого, як чийсь пісок у склянці, грішного світу...