Дощ несподівано посилився, і двірники забігали по склу мов скажені, змахуючи з прозорої поверхні важкі величезні краплі. Віктор покрутив ручку приймача та зумів швидко налаштуватися на хвилю з приємною музикою. Уздовж дороги нескінченною чорною смугою потягнувся ліс, який час від часу змінювала автозаправка чи невеличка кав'ярня. Віктор навіть подумав, чи не заскочити в одну з них, але швидко відігнав цю думку та облаяв себе за легковажність. Взагалі він частенько так робив: зупинявся біля першої-ліпшої придорожньої кав'ярні, де нікого не знав і ніхто не знав його, щоб посидіти у тиші або під тиху музику й випити чарку-другу дешевого коньяку. У цьому він вбачав певний сенс: самотність як форму сповіді, очищення аури від нальоту рутини. Такі хвилини він називав «я, коньяк та вічність» і дуже їх любив.
Погода погіршувалася на очах. Дощ продовжував набирати оберти, поки не перетворився на справжню зливу. Дорога стала схожа на русло невеликої річки, чий швидкий потік відносив невідомо куди придорожнє сміття та різноманітний бруд. Це був перший, по-справжньому потужний дощ за багато тижнів після теплого літа. Щоправда, до цього густі свинцеві хмари кілька разів заволікали небо, але потім спливали кудись вдалечінь, так і не зронивши на землю жодної краплі. Зараз природа брала своє.
Віктор пошкодував, що не послухав Ельзу та не залишився вдома. За великим рахунком можна було відіслати рукопис електронною поштою, хоча це і суперечило б його принципам.
— Ну і ллє! — зітхнув він вголос, намагаючись розгледіти на шосе хоч щось.
Йому довелося значно знизити швидкість, оскільки видимість впала практично до нуля. Машину постійно заносило на дорозі, в той час, як вода збігала по лобовому склу суцільним потоком, перетворюючи роботу двірників на безглузде заняття. До того ж, від перешкод неприємно заскрипіло радіо. Віктор покрутив ручку налаштування, але витягнути з динаміків чистий звук більше не вдавалося. Врешті-решт він вимкнув приймач і знову чортихнувся:
— Якого біса? Я так і до ранку не доїду до місця.
Раптом біля самого узбіччя він помітив високу фігуру в довгому плащі з каптуром, який повністю приховував обличчя. Людина, а це, вочевидь, був чоловік, однією рукою спиралася на тростину, а другою — намагалася зупинити автівку.
Віктор м'яко натиснув на гальма, і машина, що тепер була більше схожа на моторний човен, уповільнила хід та зупинилася. За секунду-другу відкрилися задні дверцята, і в отворі з'явилася голова у каптурі. Приємний низький голос вимовив:
— Добрий вечір! Чи не візьмете попутника?
— Сідайте, — відповів Віктор, кинувши короткий погляд на незнайомця. — Тільки швидше.
Чоловік сів у машину закрив дверцята і тільки після цього відкинув з голови каптур, з якого все ще стікали цівки води.
— Ну й погодка! Спасибі, що зупинилися! — подякував він. — А я вже боявся, що доведеться йти пішки.
Віктор розвернувся на сидінні та побачив перед собою літнього, якщо не сказати, старого чоловіка аристократичної зовнішності з сивим волоссям, зачесаним назад. Його обличчя було поцятковане зморшками, темні очі з-під густих брів виблискували загадковим світлом. Під плащем вгадувався білий комірець з чорним метеликом — судячи з усього, незнайомець був одягнений у фрак. Його великі й такі ж зморшкуваті, як обличчя, руки лежали на головці витонченої тростини. На мізинці виблискував перстень з чорним каменем. Складалося враження, що старий хвилину тому покинув розкішний бал і, відпустивши карету, вирішив прогулятися на свіжому повітрі. Єдине, що не вписувалося в його незвичайну зовнішність, це зелений, військового зразка плащ, який служив відмінним захистом від будь-якого, навіть найсильнішого дощу.
— Дозвольте відрекомендуватися. Едуард Бове, антиквар, — промовив чоловік таким тоном, від якого Віктору захотілося віддати йому низький поклін.
— Радий знайомству! Віктор Нетке, письменник.
— Я теж дуже і дуже радий!
Чорні очі старого дивилися прямо на Віктора. Було в них щось незвичайне, привабливе. І в той самий час холодне та неймовірно моторошне. Від цього погляду по тілу Віктора побігли мурахи. Йому спало на думку, що людина на задньому сидінні уважно спостерігає за ним. Проте, як тільки пан Бове продемонстрував білосніжну усмішку, це відчуття миттєво зникло.
— Чесно кажучи, не очікував, що хтось зупиниться. Ще раз, дякую, — додав він цілком щиро.
— Не треба подяки, мені це було не важко, — махнув рукою Віктор. — А ви обрали не найкращий час для прогулянок.
— Ви маєте рацію, на дощ я ніяк не розраховував, — погодився пан Бове і втупився у вікно.