Цього разу він говорив чисту правду — йому дійсно нічого не було відомо про цю дитину.
— Не ваша дочка?! — розгублено витріщилася на нього жінка. — Ну гаразд... Якщо хочете, можете сісти там, — вона ткнула пальцем у бік канап, що довгою низкою вишикувалися вздовж стіни.
Віктор люб'язно скористався її порадою і тільки на канапі зрозумів, як сильно втомився. Крім того, прийшло знайоме відчуття порожнечі, нагадавши про той жахливий день, коли несподівано захворіла Каміла. Ельзи тоді не було в місті — вона працювала над великим проєктом за дванадцять годин їзди від дому. Ввечері у Каміли підскочила температура до сорока градусів і довелося терміново везти її в лікарню. Усю ніч Віктор просидів біля ліжка дочки, дозволяючи собі лише ненадовго відійти, щоб підставити обличчя під крижану воду або випити чергову чашку кавової гидоти з автомата. При цьому в голові крутилася одна думка: «Ти нічого не можеш зробити для своєї дівчинки, ти не можеш її врятувати!» І тільки вранці, коли температура нарешті спала, Віктор зрозумів, що вночі був на межі безумства.
Він дістав з кишені пальта мобільний та набрав Марка. Той швидко зняв слухавку, немов чекав на дзвінок.
— Гудвин на лінії.
— Це я, — Віктор доклав чимало зусиль, щоб здаватися спокійним. — Я, напевно, не зможу сьогодні приїхати до тебе.
— Шкода, а я вже відкупорив пляшечку відмінного коньяку. Що, Ельза збунтувалася?
— Не в цьому річ. Просто по дорозі дещо сталося.
— Ти мене лякаєш. З тобою все гаразд?
Віктор ледве стримав себе, щоб не викласти приятелеві все від початку до кінця.
— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Розповім все завтра вранці у видавництві. Домовились?
— Ну добре, — неохоче погодився той. — Тільки обіцяй, що приїдеш якомога раніше. Засідання почнеться о другій, а мені ще треба буде переглянути твій текст.
— Обіцяю. До завтра, — Віктор дав відбій.
Він з полегшенням видихнув і поклав телефон до кишені, а потім знову дістав його, щоб зателефонувати Ельзі. Знаючи характер своєї дружини, Віктор чудово розумів, що словами «Люба, я розповім тобі все завтра!» йому не відбутися. Вона змусить його якнайдокладніше описати подію на дорозі, крок за кроком — на інше вона не погодиться. Але для цього у Віктора не залишилося ані сил, ані бажання — коротка розмова з Марком виснажила його остаточно. Тому він сховав телефон подалі, відкинувся на канапу та з насолодою заплющив очі.
«Це всього на хвилинку, а потім я зателефоную Ельзі», — встигло промайнути у нього в голові.
Прокинувся він від того, що хтось легенько смикав його за плече. Віктор розплющив очі та побачив порожній хол лікарні в ранковому світлі, а перед собою усміхнену молоду особу з ретельно укладеним каштановим волоссям саме в такій світло-сірій уніформі, як на вчорашній черговій з реєстратури. Мабуть, це була її змінниця.
— Ви когось чекаєте? — запитала жінка низьким приємним голосом.
Віктор підскочив з канапи.
— Взагалі-то, ні. Я просто задрімав.
Усмішка чергової стала ще ширшою.
— Нічого страшного. Таке тут трапляється часто.
Вона пішла до свого столу, а Віктор витягнув з кишені пальта мобільний та раптом згадав, що так і не зв'язався з Ельзою. Проте глянувши на годинник, який показував о пів на шосту, вирішив почекати з дзвінком — йому не хотілося будити дружину. Він знову сховав телефон у кишеню та попрямував до реєстратури, де темноволоса чергова щось писала у своєму журналі.
— Вибачте, ви б не могли мені допомогти? — від хвилювання його голос зрадницьки затремтів.
Чергова підняла голову й усміхнулася.
— Звісно, я вас слухаю.
Віктор прокашлявся, намагаючись опанувати себе, і зробив другу спробу:
— Власне кажучи, мене цікавить стан маленької дівчинки, яку я привіз до лікарні вчора ввечері.
— Як прізвище?
— Нетке.
— Одну хвилиночку, я подивлюся.
Чергова перегорнула кілька сторінок у журналі та почала водити нафарбованим нігтиком по переліку пацієнтів, що надійшли до лікарні за останню добу.
— Ні-ні, ви мене не зрозуміли, — перервав її Віктор. — Нетке — це моє прізвище. Як прізвища дівчинки, я не знаю.
На зміну усмішці на обличчі чергової прийшло здивування. Вона нічого не відповіла і знову повернулася до журналу реєстрації. На його вивчення пішло декілька хвилин. Зрештою жінка відклала журнал убік та присунула до себе клавіатуру комп'ютера, монітор якого був розташований тут же на столі.
— Вибачте, пане Нетке, але я нічого не знаходжу. Вчора до лікарні маленьких дітей не привозили, — вона відірвала очі від монітора та подивилася на Віктора. — А скільки дівчинці років?