Венді засипала Пітера запитаннями про них, і це його страшенно здивувало, бо йому самому ті феї частенько дошкуляли — плутались під ногами і всяке таке, — і часом він навіть мусив давати їм лупня.
Однак загалом він ставився до фей із симпатією і розповів Венді про їхнє походження.
— Розумієш, Венді, коли перше дитя вперше засміялося, той сміх вибухнув тисячами іскор, і всі вони порозліталися по світу, і з кожної з’явилася фея.
Це була довга розмова, але Венді любила сидіти вдома і вести такі розмови.
— Відтоді, — розчулено продовжував він, — у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя фея.
— Має бути? Але що, так не є?
— Ні. Бачиш, сучасні діти стільки всього знають, що дуже рано перестають вірити у фей, і щоразу, як котрась дитина каже: “А фей не буває!”, — десь падає мертвою котрась фея.
Тепер і йому здалося, що вони вже досить часу присвятили феям; і в голові йому промайнуло, що Дзеньки довго щось не чути.
— Не уявляю, куди вона могла подітися, — він підвівся з ліжка і стурбовано покликав фею.
Серденько Венді затріпотіло від хвилювання.
— Пітере! — закричала вона, шарпаючи його. — Ти навіть не подумав сказати мені, що тут, у цій кімнаті, є фея!
— Вона була тут щойно, — відповів він нетерпляче, — ти часом не чуєш її? — І вони обоє прислухалися.
— Ніби якісь дзвоники дзвонять, — сказала Венді.
— От і добре, бо це і є Дзенька, і той дзвін — це мова фей. Здається, я вже теж її чую.
Звук долинав від комоду, і Пітер зробив радісну міну. Ніхто ніколи не мав такого радісного вигляду, як Пітер, а його сміх переливався, як дзюрчання найдзвінкішого струмка. Він і досі сміявся своїм найпершим сміхом.
— Венді, — шепнув він змовницьки, — здається, я зачинив її в шухляді!
Пітер випустив біднесеньку Дзеньку на волю, і вона зразу ж почала літати по кімнаті й люто дзеленчати.
— Так не можна говорити, — відбивався Пітер. — Звичайно, я винен — вибач, будь ласка, — але звідки мені було знати, що ти лишилася в шухляді?
А Венді навіть не слухала його:
— Пітере, Пітере! Хай би вона зупинилася, щоб я могла подивитися на неї!
— Вони ніколи не стоять на місці, — сказав він, але Венді встигла-таки розгледіти романтичну постать, яка на хвильку стала перепочити на годиннику з зозулькою.
— О, яка гарнесенька! — вигукнула вона, хоча личко Дзеньки все ще спотворювала люта гримаса.
— Дзенько, — миролюбно сказав Пітер, — ця панна дуже шкодує, що ти не її фея.
Дзенька відповіла якоюсь непристойністю.
— Пітере, що вона каже?
Йому довелось перекласти.
— Вибач, вона не вельми вихована. Вона каже, що ти — грубе потворне дівчисько, а вона — моя фея.
Пітер спробував посперечатися з Дзенькою:
— Ти ж знаєш, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти — дівчинка.
На це Дзенька знайшла таку відповідь:
— Ти дурило, — і зникла у ванні.
— Бачиш, яка вона невихована фея, — вибачливо сказав Пітер. — Її називають Майстринька Дзенька, тому що вона вміє лагодити каструлі й чайники.
Тепер вони удвох сиділи в кріслі, і Венді дошкуляла Пітерові своїми нескінченними запитаннями.
— Якщо ти вже не живеш у Кенсінгтонських Садах…
— Інколи я там буваю.
— Але де тепер твій дім, де ти живеш?
— Я живу із загубленими хлопчиками.
— Хто це такі?
— Це діти, які випадають із візочків, поки няні дивляться в інший бік. Якщо протягом тижня на них не подають у розшук, вони вирушають далеко-далеко, в Небувалію, і там собі живуть, як знають. Я — їхній командир.
— Уявляю собі, як це цікаво!
— Цікаво, — хитро промовив Пітер, — але ми такі самотні. Розумієш, нам бракує дівочого товариства.
— Як — серед вас немає жодної дівчини?
— Жодної. Ти ж знаєш, дівчатка не такі дурні, щоб вивалюватися з візочків.
Ця фраза дуже сподобалась Венді.
— Я думаю, — сказала вона, — це просто чудово, що ти так відгукуєшся про дівчат, бо, наприклад, Джон… — вона показала на братове ліжко, — Джон нас тільки зневажає.
Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом викинув Джона з ліжка — зі всіх його ковдр, подушок і так далі. Венді цей вчинок видався занадто рішучим, як для першого знайомства, і вона твердо заявила Пітерові, що у цьому домі він не командир. Але Джон так мирно сопів на підлозі, що вона там його і залишила.
— Я знаю, ти хотів зробити добре діло, — вже м’якше сказала вона, — і тому дозволяю подарувати мені поцілунок.