На якусь мить Венді забула, що він не знає, що таке поцілунки.
— Я так і знав, що ти захочеш забрати його назад, — з гіркотою в голосі сказав він і простягнув їй наперсток.
— О, дорогесенький, — сказала наша добра Венді, — я мала на увазі не поцілунок, а наперсток.
— А це що таке?
— Це щось отаке, — і вона поцілувала його.
— Цікаво! — зосереджено сказав Пітер. — А я можу подарувати тобі наперсток?
— Як хочеш, — сказала Венді, але тепер вже тримала голову рівно.
Пітер віддав їй наперсток, тобто поцілунок, і зненацька вона запищала.
— Що сталося, Венді?
— Мені здалося, що хтось смикнув мене за коси.
— Напевно, це Дзенька. Я ще ніколи не бачив її такою капосною.
І справді, Дзенька знову накинулася на нього з образливими словами.
— Венді, вона каже, що буде смикати тебе за коси щоразу, коли я даруватиму тобі наперсток.
— Чому це?
— Дзенько, поясни: чому?
Але вона знову відповіла тільки:
— Ти дурило.
Пітер ніяк не міг зрозуміти її поведінки, зате Венді добре все розуміла і тільки трохи розчарувалася, коли він зізнався, що прилітав до їхнього вікна не заради того, щоб побачити її, а тому що хотів послухати казки.
— Розумієш, я зовсім не знаю казок. Жоден із нас, загублених хлопчиків, не знає жодної казки.
— Це якийсь жах! — злякалася Венді.
— Ти знаєш, — спитав Пітер, — чому ластівки ліплять гнізда під стріхами? Теж для того, щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама якось розповідала тобі таку прекрасну казку!
— Яку це?
— Про принца, який не міг відшукати дівчину, що загубила кришталевий черевичок.
— Пітере, — схвильовано сказала Венді, — це була Попелюшка, і той принц знайшов її, і потім вони жили довго і щасливо.
Пітер так зрадів, що підскочив з підлоги, де вони обоє сиділи, і побіг до вікна.
— Куди це ти зібрався? — вражено вигукнула Венді.
— Треба розповісти про це всім!
— Ще не йди, Пітере, — благала вона його, — я знаю стільки казок!
Так, вона сказала це — дослівно, тож тепер ніяк не можна заперечити, що саме вона першою спокусила його.
Він повернувся назад, і в його очах промайнув якийсь хижий вогник, який мав би насторожити її, але не насторожив.
— О, які казки я могла б вам розповідати! — вигукнула вона, і тут Пітер схопив її і потяг до вікна.
— Пусти мене! — обурилася вона.
— Але ж Венді, ходімо, ходімо зі мною, будеш розповідати нам казки.
Звичайно, їй було дуже приємно чути таке прохання, але вона не погоджувалась:
— Ні, я не можу. Подумай про мою маму! Пітере, я не вмію літати.
— Я тебе навчу.
— О, літати — це прекрасно!
— Я навчу тебе, як осідлати спину вітру, і ми полетимо далеко-далеко.
— О-о-о! — захоплено вигукнула вона.
— Венді, Венді, подумай, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б разом літати в небі і розмовляти з зорями.
— О-о-о!
— І ще, Венді, — там є русалки.
— Русалки! З хвостами?
— З довжелезними хвостами.
— Невже? Я побачу русалку!
Пітер зробився хитрий як старий лис.
— Венді, — казав він, — уяви, як ми всі будемо тебе шанувати.
Вона тремтіла всім тілом від хвилювання. Здавалося, ніби вона зі всієї сили старається втриматись на підлозі своєї кімнати.
Але він не мав до неї співчуття.
— Венді, — хитро примружився він, — ти могла би вкривати нас ночами.
— О-о-о!
— Бо ми самі не звикли вкриватися.
— О-о-о! — і її руки простягнулися до нього.
— І ти латала б нам одяг і пришивала б кишені. Бо у нас зовсім немає кишень.
Хіба могла вона встояти?
— Як би це було добре! — раділа вона. — Пітере, а ти міг би і Джона з Майклом навчити літати?
— Ну, як скажеш, — відсторонено кинув він, і Венді підбігла до братів і почала їх термосити.
— Прокидайтеся! — кричала вона. — До нас прилетів Пітер Пен! Він навчить нас літати!
Джон спросоння тер очі.
— Тоді я встаю, — сказав він. Йому було простіше: він уже й так був на підлозі.
— Привіт, — кивнув він. — Я вже встав!
На цей час Майкл теж прокинувся і був такий активний, мов кишеньковий ножик з шістьма лезами, але раптом Пітер дав знак мовчати. На їхніх личках з’явився неймовірно хитрий вираз — той вираз, з яким діти дослухаються до звуків дорослого світу. Але довкола було тихо як у вусі. Отже, все добре. Ні-ні, хвильку! Нічого не “добре”! Нана, яка безупину гавкала цілий вечір, чомусь затихла. І власне цю тишу почули діти.