— Слухай, — гукнув Джон, — чому б нам не вилетіти звідси?
Звичайно, він сказав це тому, що Пітер їх спокусив.
Майкл був готовий: йому хотілося знати, скільки часу знадобиться на те, щоб пролетіти мільярд миль. Але Венді вагалася.
— Русалки! — ще раз нагадав Пітер.
— О-о-о!
— А ще — пірати.
— Пірати! — підхопив Джон, насуваючи на лоба вихідний капелюх. — Вперед! Чого ми чекаємо!
Аж тепер пан і пані Дарлінги вибігли слідом за Наною з дому номер 27.
Вони зупинились посеред вулиці і задерли голови до вікна дитячої кімнати.
Так, вікно було зачинене, але кімната вся світилася, а найдивовижніше, від чого в них аж серце завмерло, — навпроти віконної штори виднілися три маленькі силуети у нічному вбранні: вони все кружляли і кружляли, але не на підлозі, а під стелею.
І не три силуети, а чотири!
Тремтячими руками батьки відчинили хвіртку, і пан Дарлінг вже збирався рвонути сходами нагору, але пані Дарлінг жестом попросила його ступати тихо. Вона старалася стишити навіть калатання свого серця.
Чи встигнуть вони добігти до дитячої кімнати вчасно? Коли так — яке це буде щастя для них! І всі ми зітхнемо з полегкістю, але тоді не буде про що розповідати. З іншого боку, коли вони не встигнуть, — тоді я урочисто присягаюся, що все врешті-решт обернеться на краще.
Так, вони могли встигнути до своїх діток, якби маленькі зірочки не стежили за ними. Ці зірочки ще раз прочинили вікно і найменшенька гукнула:
— Пітере, рушай!
І Пітер зрозумів, що тепер не можна гаяти ні секунди.
— Летімо! — гучно звелів він і тут же вилетів у ніч, а за ним — Джон, і Майкл, і Венді.
Пан і пані Дарлінги опинилися в кімнаті занадто пізно. Пташенята випурхнули з гнізда.
Розділ 4. Політ
Секундочку праворуч і прямо аж до ранку. Та-кий був, за словами Пітера, шлях на Небувалію. Але навіть перелітні птахи, які добре розуміються на картах і звіряються з ними, коли летять у вирій, не могли б нічого знайти за такими координатами. Отже, ви зрозуміли: Пітер просто бовкнув перше-ліпше, що йому стукнуло в голову.
Спершу його супутники сліпо довіряли йому і так незмірно захоплювалися польотом, що тратили дорогоцінний час, кружляючи довкола шпилів на церковних дзвіницях чи біля інших високих споруд, що траплялися їм на шляху і приваблювали їхню увагу. Джон і Майкл летіли наввипередки — і Майкл переміг.
Вони згадували з іронічною посмішкою, як іще зовсім недавно пишалися собою тільки тому, що могли облетіти довкола кімнати. Зовсім недавно. Але коли? Вони пролітали над морем, коли ця думка по-справжньому занепокоїла Венді. Джонові здавалося, що це вже друге море і що летять вони третю ніч.
Ставало то темно, то світло, діти то мерзли, то потерпали від спеки. Час від часу вони відчували напади голоду — чи, може, їм так здавалося (бо Пітер вигадав дуже цікавий і кумедний спосіб їх годувати)? Цей спосіб полягав у тому, щоб наздоганяти птахів, які несли у дзьобі здобич, придатну для людей, і відбирати її у них; тоді птахи кидалися навздогін і відбирали поживу назад. І так вони все летіли й летіли, весело наздоганяючи одне одного, миля за милею, аж поки нарешті розлучалися, з найкращими взаємними побажаннями.
Але Венді стурбовано зауважила: Пітер, здавалося, не знав, що це не зовсім чесний спосіб отримувати свій шматок хліба, та ще й ніби не здогадувався, що існують інші способи.
Звичайно, вони не прикидалися, ніби хочуть спати, — їм справді нестерпно хотілося спати, і це було смертельно небезпечно, бо як тільки вони засинали — тут же падали вниз. А що найгірше — Пітер із цього сміявся.
— О, знову звалився! — радісно вигукував він, коли Майкл раптом каменем падав вниз.
— Рятуйте, рятуйте! — кричала Венді, з жахом вдивляючись у розбурхане море далеко під ними. Аж тоді Пітер стрімко пірнав крізь товщу повітря і встигав підхопити Майкла за мить перед тим, як той мав поринути в море. Він робив це так, що не можна було стримати захвату — але завжди чекав аж до останньої секунди, і всі відчували, що Пітер старався заради того, щоб похизуватися собою, а не заради того, щоб врятувати чиєсь життя. До того ж, він любив різноманітність, і гра, яка щойно захоплювала його, зненацька могла йому набриднути, тож завжди існувала можливість, що коли наступного разу хтось буде падати, він не стане на перешкоді.