— О, панно Венді, будь нашою мамою!
— Я? — здивувалася Венді і вся аж засяяла. — Звичайно, мені страшенно приємно, але ж ви бачите, що я — зовсім маленька дівчинка. Зовсім недосвідчена.
— Це не важливо, — сказав Пітер, так, ніби саме він найбільше знав про це, хоч насправді саме він знав про це найменше.
— Нам потрібна тільки, всього-на-всього — просто добра людина: щоб була нам, як мама.
— Дорогі мої дітки! — відповіла Венді. — Розумієте, я відчуваю, що я саме така і є.
— Така і є, така і є! — закричали всі разом. — Ми це зразу побачили.
— От і добре, — сказала вона. — Я буду дуже старатися. Ходіть-но сюди, неслухняні дітлахи; я знаю: у вас ноги мокрі. Але перед тим як повкладати вас спати, я ще встигну доказати казочку про Попелюшку.
І всі зайшли до будиночка.
Не знаю, як вони там розмістилися, але в Небувалії все можливо.
Це був перший із багатьох радісних вечорів, які вони провели разом із Венді. Невдовзі вона вже поклала їх спати у великому ліжку в домі під деревами, а сама пішла ночувати в Маленький будиночок; і Пітер пильнував поблизу з мечем напоготові, бо здалеку долинали звуки піратського бенкету і десь тут блукали вовки.
Маленький будиночок здавався таким затишним і безпечним у темряві: ясно світив вікнами і мальовниче димів комином, — але Пітер стояв на сторожі.
Згодом і він заснув, і деяким легковажним фейкам, що поверталися додому з вечірки, доводилося видряпуватися по ньому.
Якби будь-який інший хлопчик серед ночі перегородив їм чарівну стежку, вони б йому влаштували!
А Пітера тільки щипали за ніс — і йшли собі далі.
Розділ 7. Підземна оселя
Наступного ранку Пітер першим ділом зняв мірки з Венді, Джона і Майкла для їхніх ходів у дуплавих деревах. Пам’ятаєте, Гак якось насміхався з хлопчаків — з того, що кожен має своє дерево, — але це було не надто далекоглядно з його боку, бо якщо хід, на біду, не пасував, то підійматися і спускатися ним було важко, а двох однакових хлопчаків тут не було. Коли ж хід добре допасований, то досить тільки зробити глибокий вдих перед стартом, — і спуск відбудеться на оптимальній швидкості; а підіймаючись, треба то вдихати, то видихати, по черзі, ніби вкручуючись у стовбур. Коли призвичаїтись до цих рухів, то можна повторювати їх знову і знову, без зусиль і роздумів — і це вдаватиметься легко і природно.
Словом, треба тільки вміщатися в отвір, тому Пітер допасовує вас до дерева так ретельно, як кравець допасовує костюм: єдина різниця полягає в тому, що костюм має відповідати вам, тоді як тут ви маєте відповідати дереву. Зазвичай це робиться дуже просто (так, як із одягом, коли він або занадто просторий, або затісний); але коли вас трясе на поворотах або єдине доступне дерево має покручений стовбур — тоді Пітер якось так впливає на вас, що після цього ви вже пасуєте до вибраного дерева. А тоді треба треба дотримуватися сталих габаритів; і така необхідність, як із захватом відкрила для себе Венді, тримає всю їхню велику сім’ю у чудовій фізичній формі.
Венді і Майкл допасувались до своїх дерев з першої спроби, а з Джоном довелося трохи попрацювати.
Повправлявшись декілька днів, вони вже могли спускатися і підійматися так легко, як відерця в криниці. І з кожним днем все більше любили свою підземну оселю, особливо Венді. Тут була одна велика кімната — як і має бути в кожному домі, — з підлогою, в якій можна пошпортатися, шукаючи за черв’ячками, коли вам закортить порибалити; і тут же, на підлозі, росли гриби дивовижного кольору, які використовували замість стільців. У центрі кімнати невпинно намагалося рости Чарівне дерево, але щоранку діти спилювали його стовбур врівень із підлогою. До обіду він знову виростав приблизно на два лікті заввишки, хлопці клали на нього двері і так робили стіл; потім забирали двері, спилювали стовбур і знову мали місце для забав. Був тут і незвичайний камін, який можна розпалити в будь-якому куточку кімнати, де тільки заманеться, — до нього Венді причепила багато мотузок, сплетених з деревного волокна, щоб розвішувати випрані речі. Ліжко за дня складалося при стіні, а о пів на сьому вечора розкладалося і тоді займало майже півкімнати; на цьому ліжку спали всі хлопчики, окрім Майкла, — як оселедці в банці. Існувало суворе правило: не повертатися на бік самому, поки хтось не подасть сигнал, — тільки тоді поверталися всі разом. Майкла теж чекала така доля, але Венді хотілося мати біля себе дитинку, а він був наймолодший. Ну і, зрештою, ви ж знаєте мамів — словом, минуло трохи часу, багато чи мало, і Майкл уже спав у кошику, підвішеному до стелі, як у колисці.