Тим часом в затоці щось змінилося. По воді пробіг легкий дрож, сонце сховалося, тіні впали на воду й остудили її. Венді вже не могла заправити нитку в голку, і поки вона приглядалася, затока, яка досі завжди була таким радісним місцем, раптом стала похмурою і непривітною.
Венді знала: це ще не ніч, — але насувалося щось таке темне, як ніч. Ні, страшніше. Воно ще не надійшло, але вже послало ту дрож по воді — на знак, що ось-ось надійде. Що ж це було?
У Венді в голові ожили всі ті історії, які їй доводилось чути про Скелю Маронера, названу так тому, що жорстокі капітани висаджували на цій скелі матросів і залишали їх там тонути. І ті потопали у час припливу, коли вода прибувала і заливала скелю.
Звичайно, Венді мала зразу ж збудити дітей, і навіть не через якусь невідому загрозу, а просто тому, що їм зовсім некорисно спати на холодній скелі. Але вона була недосвідчена матуся і цього не знала; вона думала, що необхідно просто дотримуватися встановленого розпорядку. Так, у неї вже з’явилися побоювання і підозри, їй уже вчувалися грізні чужі голоси — але вона не збудила дітей. І навіть коли почула притишений плюскіт весел — аж серце їй стало каменем в горлі, — то й тоді не збудила їх. Вона стояла над ними, оберігаючи їхній сон. Яку ж це треба мати відвагу — хіба ні?
Але, на щастя, серед хлопчиків був один, хто міг “занюхати” небезпеку навіть уві сні. Пітер зірвався на ноги, зразу готовий до дії, як пес, і одним тривожним криком збудив усіх. Потім притулив руку до вуха і так стояв нерухомо.
— Пірати! — вигукнув Пітер. Усі обступили його. Дивна посмішка блукала у нього на обличчі, Венді бачила її і тремтіла. Коли з’являлась ця посмішка, ніхто не смів до нього звертатися: все, що їм залишалося, — це стояти напоготові і слухатися. Наказ пролунав різко і коротко:
— Пірнайте!
Ноги зблиснули в повітрі, і вмить затока опустіла. Скеля Маронера одиноко стояла у грізних водах — так, ніби це її привели на страту.
Човен підплив ближче. Виявилося, що це піратська шлюпка, в якій сиділо троє — Смі, Старкі, а третій — не хто інший як Тигрова Лілея, полонянка. Руки і ноги індіанки були зв’язані, вона вже знала свою долю. Зараз її висадять на скелю, і тут вона має чекати жахливої смерті — жахливішої для людей її племені, ніж спалення живцем чи загибель від тортур: хіба ж не написано у Книзі племені, що через воду немає стежки до раю? І все-таки її обличчя залишалось незворушним; вона була дочкою вождя: вона мусить вмерти, як личить дочці вождя, і край.
Тигрову Лілею схопили, коли вона пробиралася на піратський корабель з кинджалом в зубах. На кораблі не було варти, бо капітан Гак хвалився, що вітер, породжений звуком його імені, охороняє судно на милю довкола. А тепер її доля теж прислужиться цій справі. Ще один крик рознесе вітер тієї ночі.
У темряві, яку вони принесли з собою, пірати не побачили скелі, аж поки в неї не врізались.
— Протри баньки, бурмило! — гукнув голос з ірландським акцентом, що належав Смі. — Це ж скеля. І тепер — що ми мали зробити? — ми мали викинути оцю індіанку на оцю скелю і лишити її там — хай тоне.
Для них це було раз плюнути — висадити таку гарну дівчину на скелю; а вона була занадто горда, щоб чинити безглуздий опір.
Близько до скелі, але невидимі в темряві, гойдались на хвилях дві голови: Пітера і Венді. Венді гірко плакала, бо вперше стала свідком такої трагедії. Пітер бачив багато трагедій, але вже всі забув. Він не так, як Венді, співчував Тигровій Лілеї. Його обурювало інше: як це — двоє чоловіків проти одної дівчини? І він вирішив врятувати її. Простий спосіб полягав би в тому, щоб перечекати, поки пірати заберуться геть, — але Пітер ніколи не обирав простих шляхів. Для нього не існувало майже нічого неможливого, і тепер він вирішив імітувати голос Гака:
— Гей ви там, собаки! — покликав він. Це прозвучало неперевершено!
— Капітан! — здивовано перезирнулися пірати.
— Напевно, він пливе до нас, — здогадався Старкі, коли вони розглянулися довкола і так нічого й не побачили.
— Ми висаджуємо індіанку на скелю, — похвалився Смі.
— Відпустіть її, — пролунала вражаюча відповідь.
— Відпустити?!
— Так, розріжте мотузки і нехай вона собі йде.
— Але, капітане…
— Зараз же, чуєте мене?! — кричав Пітер. — Або я проштрикну вас своїм гаком.
— Ди-и-ивно! — видихнув Смі.
— Краще виконувати розпорядження капітана, — нервово промовив Старкі.
— Угу, — погодився Смі й перерізав мотузки, якими була зв’язана Тигрова Лілея. І тут же вона, як рибка, ковзнула у воду — просто з-під ніг Старкі. Звичайно, Венді була в захваті від такої винахідливості Пітера; але вона знала, що він теж собою захоплюється, і зараз ще закукурікає, і викаже себе — тому мерщій затулила йому рота рукою. Але не встигла вона цього зробити, як над затокою пролунав голос Гака: