Цього разу вони вечеряли уявним чином: усі разом сиділи за столом і нібито їли, — аж тут знялася така сварка, що від галасу, як казала Венді, аж позакладало вуха. Правду кажучи, вона не забороняла шуміти, але не дозволяла нечемностей — тепер вона мусила вгамувати дітей, бо Дуда штовхнув її ліктем. Існувало тверде правило не давати здачі за столом, — натомість слід було чемно підняти руку і викласти суть суперечки такими словами: “Я хочу поскаржитися на те-то і те-то”. Але переважно хлопці або взагалі забували так робити, або ж зловживали цим.
— Тихо! — гукнула Венді після того, як двадцятий раз попросила хлопчиків не кричати в один голос. — Дорогий Ледь-Ледю, ти вже доїв?
— Ще не зовсім, мамусенько, — сказав Ледь-Ледь, уважно зазирнувши в уявну чашку.
— Він навіть не надпив своє молоко, — втрутився Чубчик.
Слово — не горобець, і Ледь-ледь тут же використав свій шанс.
— Я хочу поскаржитись на Чубчика! — прокричав він одразу.
Але тут руку підніс Джон.
— Що, Джоне?
— Можна мені сісти на місце Пітера, поки його нема?
— Сісти на місце батька, Джоне? — обурилась Венді. — Звичайно ні.
— Але ж він не справжній батько, — відповів Джон. — Він навіть не знав, як бути батьком, доки я не навчив його.
Це вже була образа.
— Ми хочемо поскаржитися на Джона! — закричали Близнюки.
Дуда підняв руку. Він був найскромніший з усіх, справді, втілена скромність, тому Венді особливо лагідно ставилася до нього.
— Я, наприклад, не уявляю собі, — Дуда говорив то тихіше, то голосніше, — що міг би бути батьком.
— Не треба, Дудо.
Але навіть коли Дуда починав щось говорити — що траплялося не надто часто, — то продовжував якось недоладно.
— І якщо вже я не можу бути батьком, — важко зітхнув він, — то не знаю… Майкле, може б, ти дозволив мені побути немовлям?
— Ні, не дозволю, — відрубав Майкл.
Він уже лежав у колисці.
— Оскільки я не можу бути немовлям, — Дуда говорив усе голосніше й голосніше, — як ви думаєте: може, я міг би бути Близнюком?
— Певно, що ні, — одностайно відповіли Близнюки, — Близнюком бути страшенно важко.
— Оскільки я не можу бути кимось важливим, — сказав Дуда, — то, може, хто-небудь хоче побачити, як я показую фокуси?
— Ні, — відповіли всі в один голос.
Тоді він нарешті спинився:
— Все. В мене вмерла остання надія.
Гамір розпалився з новою силою.
— А Ледь-Ледь кашляє за столом.
— А Близнюки беруть пампушки!
— А Кудрик мастить хліб маслом і медом!
— А Чубчик говорить з повним ротом.
— Я хочу поскаржитись на Близнюків.
— А я скаржусь на Кудрика.
— А я — на Чубчика.
— Мої любі дітки, — розпачливо вигукнула Венді, — як я іноді заздрю бездітним вдовам!
Вона веліла їм поприбирати, а сама сіла біля кошика з білизною, в якій було повно панчішок, і майже кожна з діркою на коліні.
— Ну Венді, — бурчав Майкл, — я вже виріс із цієї колиски.
— Мені треба когось колисати, — ображено відповіла вона, — а ти тут найменшенький. Колиска — це така гарна домашня річ, без якої не може бути справжнього дому.
Поки вона шила, хлопці бавилися поруч: така собі щаслива зграйка, осяяна романтичним полум’ям каміна. Це вже стало звичайною сценою для Підземної оселі, але зараз ми спостерігаємо її востаннє.
Нагорі почулись кроки, і Венді, повірте, перша впізнала їх.
— Діти, я чую батькові кроки. Він дуже зрадіє, якщо ви зустрінете його біля дверей.
Нагорі індіанці схились у поклоні перед Пітером.
— Ну, як варта, воїни? Я все сказав.
А потім, як частенько бувало й раніше, діти вдома радісно витягли його з дерева. Так часто бувало раніше, але вже більше ніколи не буде. Він приніс хлопцям горішків, а Венді — точний час.
— Пітере, ти вічно розбещуєш їх, — удавано дорікала Венді (щоправда, з усмішкою).
— О моя старенька, — сказав Пітер, вішаючи свою зброю.
— Це я підказав йому, що маму можна називати “моя старенька”, — прошепотів Майкл Кудрикові.
— Я хочу поскаржитись на Майкла, — відразу сказав Кудрик.
Перший Близнюк підійшов до Пітера:
— Тату, нам так хочеться потанцювати!
— Танцюй, скільки влізе, мій синку, — відповів Пітер.
У нього був дуже добрий настрій.
— Але ми хочемо, щоб ти теж танцював.
Пітер справді був серед них найкращий танцюрист, але нібито здивовано сказав:
— Я? Щоб я торохтів своїми старими кістками?