Нам не личить описувати щось таке, що радше можна назвати різаниною, ніж боротьбою. Там полягло багато воїнів — цвіт племені пікканіні. Але не всі вони загинули без відплати. Разом з Худим Вовком поліг Альф Мейсон — він більше не потривожить іспанських вод; а серед інших, повержених у прах, були: Гео, Скоурі, Чес, Терлі й ельзасець Фоггерті. Терлі упав від томагавка нестримного Леопарда, який врешті-решт пробився крізь піратське оточення з Тигровою Лілеєю і жалюгідними залишками племені.
До якої міри Гака можна звинувачувати за таку його тактику в цьому випадку — вирішувати історикам. Якби він чекав на пагорбі своєї години, то і його самого, і всіх його підданих, мабуть, давно не було б на світі; і звинувачуючи його, необхідно взяти до уваги цю обставину. Єдине, що він повинен був зробити, — це повідомити своїх противників про те, що він пропонує діяти за новим методом. З іншого боку, такий крок виключив би момент несподіванки і вся його стратегія не принесла б ніякої користі — отже, це досить складне питання.
Однак все-таки не можна мимоволі не захопитися його гострим розумом, що зродив такий сміливий план, і тим смертоносним генієм, з яким його було втілено.
Які ж були його власні почуття у ту звитяжну годину? Це хотіли б знати і його вірні пси — ось вони, задихані і втомлені, обтираючи свої абордажні шаблі, зібралися на поштивій відстані від його гака і поглядають з-під лоба на цього надзвичайного чоловіка. Напевно, його серце впивалося щастям, але на лиці цього не було видно: немов якась похмура й одинока таїна, стояв він збоку від своїх підданих, наче живий привид.
Його нічній роботі ще не кінець, бо не на індіанців він вийшов полювати — вони були лише бджолами, яких треба викурити, щоб дістатися до меду. А медом був Пітер Пен — Пітер Пен і Венді, і вся їхня команда, але насамперед — Пітер.
Пітер був такий маленький хлопчик, що нас може здивувати несамовита ненависть до нього дорослого чоловіка. Так, цей хлопчик справді згодував крокодилові Гакову руку, але навіть цей вчинок вкупі з подальшою смертельною небезпекою для Гака через крокодилячу невідчепність ледве чи пояснює таку невідступну і люту жагу помсти. Так, було в Пітері щось таке, що доводило капітана піратів до шалу. Це була не його відвага, не приваблива зовнішність, це було не… Але чого ходити довкола, коли ми добре знаємо цю рису і можемо її назвати. Так, це була Пітерова зухвалість.
Вона в’їлася капітанові в печінки; вона змушувала його залізний кіготь нервово сіпатися; вона вночі гризла його, як блоха.
І поки Пітер був живий, цей вимучений чоловік почував себе левом у клітці, в яку залетів нахабний горобець.
Отже, тепер питання було в тому, як спуститися вниз тими дуплавими стовбурами, або ж як загнати під землю його вірних псів? Гак обмацав своїми хижими очима кожного з них, визначаючи, хто найтонший. Вони неспокійно тупцялися на місці, бо добре знали, що при потребі він без вагань заштовхає їх туди палицями.
А що там у хлопчиків?
Востаннє ми бачили їх разом, коли почулися перші звуки бою, — вони тоді застигли, як кам’яні фігури, з відкритими ротами і простягнутими до Пітера руками. А тепер усі вже закрили роти й опустили руки.
Побоїще вгорі, над домом, скінчилося так само раптово, як і почалося, воно прошуміло, ніби стрімкий порив вітру; але хлопчаки знали, що підсумок бою визначить їхню подальшу долю.
Хто ж переміг?
Пірати пильно підслуховували у кожному дуплі і чули це запитання з вуст кожного хлопчика — на біду, почули вони й відповідь Пітера.
— Якщо перемогли індіанці, вони почнуть бити в тамтами — це їхній сигнал перемоги.
А Смі якраз натрапив на тамтам і тепер сидів на ньому верхи.
— Ви більше ніколи не почуєте тамтамів, — пробурмотів він собі під ніс, бо було суворо заборонено порушувати тишу.
І тут, на його превеликий подив, Гак наказав бити в тамтами, і спроквола Смі дійшов до розуміння цього жахливого злісного наказу. Мабуть, ще ніколи цей простий чоловік так не захоплювався своїм капітаном.
Смі двічі вдарив у тамтам і зупинився, вдоволено прислухаючись.