П’ять крапель своєї отрути він накапав Пітерові у склянку. Його рука тремтіла, але радше від утіхи, а не від сорому. За цією роботою він уникав дивитися на сонного хлопчика, але, майте на увазі, аж ніяк не тому, що жалів його, — просто не хотів порозливати рідину. Потім він кинув на Пітера довгий зловтішний погляд, розвернувся і не без труду виповз із дерева на поверхню. Гак виліз на галявину, немовби втілений дух зла, власною персоною, що виламується з-під землі. Насунувши набакир капелюха, він абияк загорнувся в плащ, тримаючи одну полу перед очима, ніби ховаючись від самої ночі, найчорнішою частиною якої був він сам, і, дивакувато бурмочучи щось собі під ніс, зник між деревами.
А Пітер спав. Світильник покліпав і згас, кімната потонула у темряві. А він і далі спав. Уже була, мабуть, десята година, не менше, за крокодилячим часом, коли Пітер зненацька сів на ліжку, прокинувшись не знати чого. Хтось легенько, обережно стукав у двері його дерева.
Стук був тихий і обережний, але у ньому вчувалося щось зловісне. Пітер намацав у себе кинджал і вихопив його. Тоді спитав:
— Хто там?
Довгенько ніхто не відповідав, а потім знову — стук.
— Хто це?
Відповіді не було.
Пітер страшенно розхвилювався — він любив страшенно хвилюватися. У два кроки він опинився біля дверей. На відміну від дверей Ледь-Ледя, вони щільно закривали вхід, так що Пітер не міг нічого побачити за ними, і той, хто стукав, теж не бачив його.
— Я не відкрию, якщо ти не відгукнешся, — крикнув Пітер.
Тоді нарешті гість відповів прекрасним голосом, як передзвін дзвіночків.
— Пітере, відчини.
Це була Дзенька, і він швидко впустив її. Вона поспішно залетіла, її личко пашіло, а сукня була вся в болоті.
— Що таке?
— О, ти ніколи не міг би собі такого уявити! — вигукнула вона і загадала йому три загадки.
— Говори мерщій! — розсердився він, і тоді, одним антиграматичним реченням, довгим, як стрічка ілюзіоніста, яку той витягає зі свого горла, вона розповіла про те, що сталося з Венді і хлопчиками.
Серце Пітера мало не вистрибнуло з грудей, коли він це почув. Венді, зв’язана, на піратському кораблі, вона, котра так любила, щоб усе було як слід!
— Я врятую її! — вигукнув він, хапаючись за зброю.
А тим часом раптом подумав про те, що міг би зробити для неї приємність. Він вирішив випити ліки. Його пальці зімкнулися на смертоносній склянці.
— Ні! — заверещала Дзенька.
Вона чула, що Гак бурмотів собі під ніс, коли ішов лісом.
— Чому?
— Там отрута.
— Отрута? Хто міг налити туди отрути?
— Гак.
— Не будь така дурненька. Як він міг опинитися тут?
На жаль, Майстринька Дзенька не могла цього пояснити, бо навіть вона не знала про страшну таємницю дерева Ледь-Ледя.
Але слова Гака не залишали місця для сумнівів: у склянці була отрута.
— До того ж, — сказав Пітер з повною вірою у власні слова, — я зовсім не спав.
Він підніс склянку. Часу для слів уже не було — настав час діяти, і одним блискавичним рухом Дзенька опинилася між його губами і склянкою і тут же випила усе до дна.
— Що це таке, Дзенько? Як ти посміла випити мою мікстуру?
Але вона не відповіла. Вона уже гойдалася в повітрі.
— Що з тобою? — вигукнув Пітер, раптово охоплений страхом.
— Там була отрута, Пітере, — тихесенько відповіла вона, — і тепер я вмираю.
— Ой, Дзенько, ти що, випила її, щоб врятувати мене?
— Так.
— Але чому, Дзенько?
Крила вже ледве-ледве тримали її, і замість відповіді вона вилізла йому на плече і ніжно вкусила за носа. І шепнула на вушко:
— Ото дурило.
А тоді, нетвердо ступаючи, підійшла до свого ліжка і лягла.
Голова Пітера зайняла майже всю стіну її маленької кімнатки, бо він у горі став біля неї на коліна. З кожною секундою її сяйво все слабшало, і він знав, що коли воно згасне, її вже не стане. Вона так любила його сльози, що підставила свій гарнесенький пальчик, щоб вони стікали по ньому.
Голосок Дзеньки став такий слабенький, що спершу Пітер навіть не розібрав її слів. Але потім таки зрозумів. Вона сказала, що, можливо, якби діти вірили в те, що феї бувають, вона могла б знову стати на ноги.
Пітер відкинув зброю.
Поряд не було дітей, і стояла ніч; але він звернувся до всіх, кому якраз снилася Небувалія і хто через це був ближче до острова, ніж ви можете собі уявити, — на деревах юрмилися хлопчики й дівчатка у нічних сорочках, голенькі немовлятка гойдалися у колисках.