— Потиснемо один одному руки, Старкі, — сказав Гак і простягнув йому свій кіготь.
Старкі озирнувся в пошуках допомоги чи підтримки, але ніхто не дивився на нього.
Він позадкував, Гак почав наступати, і червоний вогник блимнув йому в очах. З відчайдушним криком пірат стрибнув на Довгого Тома і кинувся в море.
— Чотири, — сказав Ледь-Ледь.
— Ну а тепер, — люб’язно промовив Гак, — може, ще хто-небудь хоче бунтувати?
Капітан схопив ліхтар і загрозливо підніс кіготь.
— Добре, я сам добуду оте кукурікало! — сказав він і пішов у каюту.
“П’ять!” — Ледь-Ледь так хотів промовити це. Він навіть завгодя облизав губи, щоб бути готовим, — але Гак вийшов, щоправда, похитуючись і без ліхтаря.
— Щось загасило світло, — процідив він трохи невпевнено.
— Щось! — вторував йому Муллінз.
— А що там з Чекко? — запитав Нудлер.
— Він мертвий — так само, як і Джакес, — коротко відповів Гак.
Його небажання повертатися в каюту неприємно вразило всіх, і знову почулися обурені вигуки.
Всі пірати відзначаються забобонністю, і Куксон репетував:
— Знаєте, кажуть, що коли на борту з’являється хтось невідомий — це значить, що корабель проклятий!
— Я чув, — пробурмотів Маллінс, — що той “хтось” завжди з’являється тоді, коли піратський корабель приречений. У нього був хвіст, капітане?
— Кажуть, — додав ще хтось, сердито зиркаючи на Гака, — що він завжди буває схожий на найлютішого пірата на кораблі.
— А в нього був кіготь, капітане? — нахабно спитав Куксон.
І тут усі, один за одним, здійняли крик: “Наш корабель проклятий!” А діти, звичайно ж, не могли стримати радісних вигуків. Гак досі вже майже забув про своїх полонених, але тепер повернувся до них, і лице його просвітліло.
— Хлопці, — гукнув він своїй команді, — в мене ідея! Відчиніть каюту і киньте туди дітей. Нехай вони б’ються з тим, хто там сидить, не на життя, а на смерть. Якщо вони вб’ють його — тим ліпше; якщо ж воно повбиває їх — теж непогано.
Востаннє його вірні пси захоплювалися ним і віддано виконували його розпорядження. Хлопчаки нібито впиралися, тож їх насилу ввіпхнули в каюту і замкнули двері.
— А тепер послухаймо! — гаркнув Гак.
Усі завмерли.
І ніхто, ні один не смів глянути на двері. Ні, хтось один смів — і це була Венді, весь час прив’язана до щогли. Їй було байдуже до зойків і кукурікань — вона чекала появи Пітера.
Довго чекати не довелося. У каюті він знайшов те, що шукав, — ключі від наручників, — звільнив дітей, і тепер вони прокралися назовні, озброєні тим, що кому вдалося підібрати. Спершу Пітер знаком велів їм сховатися, а сам пробрався до Венді, перерізав мотузки і — далі. Мабуть, не було б нічого простішого, ніж усім разом втекти з корабля. Але одне стояло на перешкоді: страшна присяга Пітера: “Або Гак, або я!” Він звільнив Венді і пошепки наказав їй сховатися разом з усіма, а сам став при щоглі і загорнувся у її плащ, щоб бути схожим на неї. Потім набрав повні легені повітря і закукурікав.
Для піратів цей крик означав, що всі хлопчики в каюті вже вбиті. Їх охопила паніка.
Гак спробував підбадьорити своїх підлеглих, але вони, як ті собаки, за яких він їх мав, тепер показували йому ікла; і він добре знав, що досить тільки відвести очі, як вони тут же накинуться на нього.
— Хлопці, — сказав він улесливо, але готовий безстрашно дати відсіч, якщо доведеться. — Я думав над цим. На нашому кораблі є хтось, хто приносить нещастя.
— Ага, — проревли вони, — людина з гаком.
— Ні, хлопці, це дівчинка. Ніколи фортуна не сприяла тим піратським кораблям, на борту яких була жінка. Ми врятуємось, коли вона зникне.
Дехто з них пам’ятав, що те саме колись казав Флінт.
— Можна спробувати, — з деяким сумнівом погодились вони.
— За борт її! — крикнув Гак, і пірати накинулись на постать у плащі.
— Немає нікого, хто міг би Вас врятувати, панночко, — глумливо прошипів Муллінз.
— Є! — відповіла постать.
— Хто це?
— Це Пітер Пен — месник! — почулася вражаюча відповідь.
І з цими словами Пітер скинув плащ.
Тепер усі зрозуміли, ким був той, хто вбивав піратів у каюті; двічі Гак пробував щось сказати, і обидва рази безуспішно. В ту страшну мить, я думаю, його крижане серце розбилось.
Нарешті він здобувся на крик:
— Розрубайте його надвоє! — але не досить переконливо.
— Вперед, друзі, на піратів! — продзвенів голос Пітера, і на кораблі забряжчала зброя!
Якби пірати трималися купи, вони точно перемогли б. Але бій застав їх зненацька, і вони заметушилися, заметалися туди-сюди, як божевільні, і кожен думав, що він єдиний з команди лишився живим. Пірати були дорослі чоловіки і, безперечно, сильніші за хлопчаків, але вони весь час тільки оборонялися, дозволивши хлопчакам виступати проти них парами і вибирати жертву. Дехто з піратів стрибав у море, інші ховалися по темних закапелках, де їх знаходив Ледь-Ледь, який не бився зброєю, а ходив собі з ліхтарем, світив ворогам у вічі, засліплював їх, і вони, як достиглі плоди, падали на ножі інших хлопців. Але один рівномірний звук пробивався навіть крізь брязкіт зброї, зойки і плюскіт води. Це Ледь-Ледь монотонно відлічував: п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять. Думаю, всі вже були мертві, коли дика хлоп’яча компанія обступила Гака: він, здавалося, був заворожений від смерті.