Замість того щоб відчути провину і сором за негідний вчинок, він радісно витанцьовував, аж тут вирішив зазирнути в дитячу — подивитися, хто там грає.
І прошепотів Дзеньці:
— Це мама Венді! Вона гарна, але не така гарна, як моя. У неї на губах повно наперстків, але не стільки, як було у моєї мами.
Насправді він нічогісінько не знав про свою маму — але іноді нею хвалився.
Він не знав цієї мелодії — жінка награвала “Дім, милий дім”, — але йому вчувалося, ніби клавіші промовляють: “Вернись, Венді, вернись, Венді, Венді”, — і зловтішно прокричав:
— Вам ніколи більше не бачити Венді — вікно зачинене!
Він ще раз зазирнув до кімнати, щоб подивитися, чому музика стихла, і побачив, що пані Дарлінг поклала голову на піаніно і дві сльозинки блищать в її очах.
— Вона хоче, щоб я відчинив вікно, — подумав Пітер. — А я не відчиню, не відчиню я!
Він знову глянув на неї, і ті дві сльозинки далі блищали в очах — чи це вже нові спливли на їхнє місце?
— Вона страшенно любить Венді, — подумав він. Він уже сердився на неї, бо не розумів, чому вона не може обійтися без Венді.
Його арґументи були дуже прості:
— Я теж люблю її. Вона ж не може бути і з Вами, і зі мною, пані.
Але мамі від цього не стало легше, і Пітер засмутився. Він відвернувся від неї, але й тоді її образ не зник. Він взявся стрибати і корчити міни, а коли перестав, то відчув її ніби в собі, у своєму серці.
— Ну, добре, — сказав він нарешті і болісно ковтнув. І відчинив вікно. — Гайда, Дзенько! — крикнув він, глузуючи з законів природи. — Нам не потрібні всілякі дурнуваті матусі! — і полетів.
Таким чином, Венді, Джон і Майкл врешті-решт застали вікно відчиненим — і це, звичайно, було зовсім незаслужено. Вони приземлились на підлогу, без тіні сорому за свої вчинки, а найменшенький не міг впізнати свій рідний дім.
— Джоне, — сказав він, невпевнено озираючись довкола, — здається, я тут вже колись був.
— Звичайно ж був, дурнику. Ось твоє старе ліжко.
— Ага, ось воно, — погодився Майкл, хоч і не дуже переконано.
— Дивіться, буда! — закричав Джон і рвонув через всю кімнату, щоб зазирнути всередину.
— Може, там Нана? — сказала Венді.
Але Джон свиснув:
— Якраз! Там якийсь дядько.
— Це наш тато! — вигукнула Венді.
— Дай мені подивитися на тата, — нетерпляче попросив Майкл і зміряв чоловіка пильним поглядом.
— Він не такий великий, як той пірат, якого я вбив, — сказав він з таким неприхованим розчаруванням, аж я зрадів, що пан Дарлінг не прокинувся; було б дуже сумно, якби це були перші слова, які тато почув від свого маленького Майкла.
Венді і Джона трохи спантеличило те, що їхній батько спав у буді.
— Він же раніше ніколи не спав у буді? — спитав Джон, як людина, що не покладається на свою пам’ять.
— Джоне, — зніяковіло відповіла Венді, — може, колись все було трохи не так, як ми пам’ятаємо.
У них всередині все похололо і, погодьтеся, недарма.
— Дуже погано, що ми повернулися, а мами немає вдома, — сказав юний негідник Джон.
І саме тоді пані Дарлінг знову заграла.
— Це мама! — закричала Венді, зазираючи в кімнату.
— Так, це вона, — підтвердив Джон.
— То ти не справжня мама, Венді? — перепитав Майкл; він просто засинав на ходу.
— Ой, дорогенький! — вигукнула Венді: її вперше охопив жаль і каяття. — Це було тільки на той час, поки ми не вдома.
— Давайте підкрадемось, — запропонував Джон, — і закриємо їй очі руками.
Але Венді вже розуміла, що навіть радісні новини треба подавати у делікатнішій формі, і в неї був свій план: — Краще полягаємо у свої ліжечка, і коли вона зайде в кімнату, будемо там спокійно собі лежати — так, ніби ніхто ніколи нікуди не літав.
Тож коли пані Дарлінг зайшла в дитячу кімнату, щоб перевірити, чи спить її чоловік, всі ліжечка були зайняті. Діти очікували від неї радісного крику, але його не було. Вона бачила їх, але ще не вірила своїм очам. Розумієте, вони так часто снилися їй — якраз так, кожен у своєму ліжечку, — що вона подумала, ніби це тільки сон, який все не хоче її відпускати. Вона сіла в крісло при каміні, де колись няньчила дітей.
Вони не могли зрозуміти, що це таке коїться, і їм, всім трьом, мурашки поповзли по шкірі.
— Мамо! — закричала Венді.
— Це — Венді, — сказала мама, але все-таки не зовсім вірила, що це не сон.
— Мамо!
— Це — Джон, — проказала вона.