Дозвольте ж окреслити перебіг нашої історії: спочатку я розповідаю її синові, потім він переказує її мені. Зрозуміло, що це не зовсім схожі історії. А потім знову я розповідаю все спочатку з його доповненнями, і так триває далі, і ніхто не знає, чия це історія — Девідова чи моя.
У цій розповіді про Пітера Пена, наприклад, сюжет і більшість повчальних роздумів належать мені, хоча й не всі (бо мій синочок іноді теж буває суворим моралістом), а ось окремі цікаві епізоди про закони і звичаї, пов’язані з немовлятами на пташиній митниці, — це головним чином спогади Девіда, викликані сильним стисканням долонями скронь і старанним пригадуванням.
Отож, Пітер Пен утік через вікно, на якому не було засувів. Він стояв на підвіконні і бачив вдалині дерева, які безумовно означали, що там — Кенсінгтонські Сади, і щойно Пітер побачив їх, як відразу ж забув, що він маленький хлопчик у довгій нічній сорочечці, і полетів аж туди, де виднілися садові споруди. Дивно, що він летів без крил, хоча те місце, де колись були крила, страшенно свербіло. Мабуть, всі ми теж могли б літати, якби твердо вірили, що нам це вдасться, — так, як вірив Пітер тієї ночі.
Він радо приземлився на відкритій галявині між Дитячим Палацом і річкою Серпантин, мерщій беркицьнувся на спину і почав хвицати ніжками. Пітер зовсім забув, що він тепер хлопчик, і далі вважав себе пташкою, так само, як і в ті перші дні серед людей, коли ловив муху рукою — справжня пташка б так ніколи не зробила — і не розумів, як тій мусі вдається втекти. Він подумав, що, мабуть, уже минула Година Закриття, бо довкола снувало безліч фей, і всі вони були занадто заклопотані, щоб помічати його: вони саме готували їжу, доїли корів, носили воду і таке інше. Відра з водою викликали у нього спрагу, і він мерщій полетів напитися до Круглого Ставка. Нахилився над ставком і занурив дзьоб у воду, але ж йому тільки здавалося, що це дзьоб, — насправді це був його носик, і тому він ковтнув кілька крапель води і не напився, тоді ступив у калюжу і став у ній хлюпатися. Коли справжня пташка хлюпочеться в калюжі, вона потім стріпує пір’я і висушує його, але Пітер не міг пригадати, як це робиться, набурмосився і вирішив іти ночувати на Плакучому Буці у Дитячій Алеї.
Спочатку йому було важкувато сидіти на гілляці, але потім він призвичаївся і заснув. Прокинувся Пітер на світанні — він увесь тремтів і присягався, що “ніколи не знав такої холодної ночі”, хоча насправді знав ще й не такі холодні ночі, коли був пташкою; але кожен знає: що для пташки тепла ніч — те для хлопчика у нічній сорочці ніч холоднюща. До того ж, Пітер відчував якийсь дивний дискомфорт, ніби його голова була чимось забита, ще й почув гучний звук, що змусив його раптово озирнутися, — виявилось, це він сам пчихнув. І ще йому чогось дуже хотілося — він ніби й знав, чого хоче, але ніяк не міг згадати. Що ж це було за бажання? Чого він так сильно хотів? Пітерові хотілося, щоб мама висякала йому носа, але він так і не здогадався про це і вирішив звернутися з цим питанням до фей. Феї мають знати все.
Дві феї саме прогулювалися Дитячою Алеєю, обіймаючи одна одну за талію, і він зістрибнув униз, щоб поговорити з ними. Взагалі-то, феї частенько сваряться з птахами, але переважно на ввічливе запитання дають ввічливу відповідь, тож Пітер дуже обурився, коли ці двоє втекли, ледве побачивши його. Але тут він звернув увагу на ще одну фею: вона розляглася на садовій лаві й читала поштову марку, яку загубив якийсь чоловік. Але щойно зачувши голос Пітера, миттю сховалася в тюльпані.
Пітер з подивом помітив, що кожна фея тільки побачить його — тут же втікає. Робітнича бригада, зайнята розпилюванням поганки, кинулася врозтіч, забувши про інструменти. Доярка перекинула відерце догори дном і сховалася під ним. Скоро всі Сади зашуміли. Феї зграйками літали то туди, то сюди, допитуючись одна в одної: “Ти не боїшся?” Вогні погасили, двері забарикадували, а від палацу Королеви Меб долинав барабанний бій на знак того, що королівська гвардія напоготові.
Прибув уланський полк: він крокував Головною Алеєю, озброєний гострими листками падуба, якими зручно було проштрикувати ворогів на ходу. Пітер чув, як феї та ельфи перегукувалися повсюди про те, що у Сади після Години Закриття проникла людина, але ні на мить не міг припустити, що людина — це він. Йому ставало все гірше й гірше, він все більше й більше замислювався над тим, що ж йому робити зі своїм носом, але даремно переслідував фей своїм нагальним запитанням — ці полохливі створіння втікали геть від нього, і навіть улани на Пагорбі, побачивши його, стрімголов пострибали на тротуар, виправдовуючись тим, що він нібито був на тротуарі.