Він був мужнім чоловіком, але, безперечно, з тими ліками повівся зовсім по-дурному. Якщо він і мав якісь слабкості, то головна з них полягала в тому, що він усе життя вважав, ніби пив ліки залюбки, — так і тепер, коли Майкл відіпхнув ложку з мікстурою, яку Нана тримала в зубах, тато промовив з докором:
— Майкле, будь мужчиною.
— Не буду, не буду! — зарепетував Майкл.
Пані Дарлінг пішла за шоколадкою для Майкла, а пан Дарлінг вирішив, що слід проявити більше твердості.
— Матінко, не розпещуй сина, — гукнув він їй услід. — Майкле, коли я був у твоєму віці, то пив ліки без звуку — ані мур-мур. Я казав тільки: “Дякую вам, мої добрі батьки, за цю мікстуру, яка зробить мене здоровшим”.
Він справді думав, що так воно і було, і Венді, яка стояла тут у нічній сорочці, вірила його словам і сказала, бажаючи підбадьорити Майкла:
— Тату, ті ліки, які ти інколи приймаєш, напевно, набагато гірші на смак, хіба ні?
— О-о-о, вони в сто разів гидкіші, — браво підтвердив пан Дарлінг, — але я б зараз охоче випив їх, щоб показати тобі, Майкле, як це робиться, — якби не те, що вони загубились.
Правду кажучи, ті ліки не загубилися; він сам серед ночі заховав їх у шафу, на найвищу полицю. Він і не уявляв собі, що Ліза, ретельна і прискіплива служниця, могла їх там знайти і поставити знову на місце.
— Тату, я знаю, де вони! — вигукнула Венді, завжди рада чимось прислужитися. — Зараз принесу! — і вона вибігла раніше, ніж батько встиг її зупинити. Його настрій раптом дивним чином змінився.
— Джоне, — сказав він тремтячим голосом, — це така гидота! Воно таке слизьке, липке, нудотне…
— Але ж, тату, це ненадовго, — добродушно відповів Джон, і тут в кімнату влетіла Венді з мікстурою у склянці.
— Я бігла так швидко, як тільки могла, — видихнула вона.
— Ну-у-у-у, феноменально швидко, — відповів батько з мстивою ввічливістю, яка, зрештою, не зачепила Венді. — Але першим буде Майкл, — твердо сказав він.
— Першим буде тато, — відмовився Майкл, що мав недовірливу натуру.
— Мене зараз знудить, розумієш? — понуро промовив пан Дарлінг.
— Ну, тату, раз — і все! — гукнув Джон.
— Притримай язик, Джоне! — крикнув батько.
Венді розгубилася:
— Тату, я думала, ти ті ліки просто проковтнеш.
— Та не в тому річ, — відповів він. — Річ у то-му, що в моїй склянці ліків більше, ніж у ложечці Майкла, — його горде серце мало не розірвалось. — І це несправедливо, я готовий повторювати до останнього свого подиху: це несправедливо.
— Тату, я чекаю, — холодно сказав Майкл.
— Дуже добре, що ти чекаєш. Я теж чекаю.
— Ти, тату, просто боягуз, заячий хвіст.
— Сам ти заячий хвіст.
— Ні, я не боягуз.
— Я теж не боягуз.
— Добре, тоді пий.
— Чудово, ти сам пий.
І тут у Венді виникла чудова ідея:
— Чому б вам обом не випити ліки одночасно?
— Прекрасно, — погодився пан Дарлінг. — Ти готовий, Майкле?
Венді почала відлік — раз, два, три — і Майкл випив свої ліки, а пан Дарлінг сховав свою склянку за спину. І тут пролунав обурений вереск Майкла, а Венді вигукнула з докором:
— О! Тату!
— Що значить “О! Тату!”? — перекривив дочку пан Дарлінг. — Майкле, припини істерику. Я якраз хотів прийняти свої ліки, але — ненароком промазав.
Це було жахливо — той погляд, яким уся трійця втупилася в нього: це було так, ніби жоден з його дітей більше не міг захоплюватися батьком.
— Гей, ви, послухайте, — благально промовив він, тільки-но Нана пішла у ванну. — Я щойно придумав розкішний жарт. Я виллю свою мікстуру в Нанину миску, вона подумає, що це молоко, — і вип’є її!
Так, мікстура справді була схожа на молоко; але діти не могли похвалитися таким тонким почуттям гумору, як у їхнього тата, і тому з осудом спостерігали, як він виливав свої ліки у собачу миску.
— Правда, смішно?.. — сказав він якимсь непевним голосом, і діти не посміли видати його, коли Нана і пані Дарлінг повернулися до кімнати.
— Наночко, хороша, — сказав він і почухав її за вухом, — я тут налив тобі трохи молочка, Нано.
Нана заметляла хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Раптом вона завмерла і глянула на пана Дарлінга таким поглядом… — не злим, не лютим: вона показала йому велику печальну сльозу, що завжди змушує нас співчувати шляхетним псам, — і заповзла в буду.
Пан Дарлінг аж пашів від сорому, але здаватися не збирався. У могильній тиші пані Дарлінг понюхала миску.