Як тільки останній дзвін завмер, Меймі виразно почула:
— От і добре!
Голос був якийсь дерев’яний і, здавалось, добувався згори, дівчинка підняла голову якраз вчасно — в’яз потягнувся і позіхнув.
Вона саме хотіла сказати: “Я ніколи не знала, що ви вмієте говорити!”, коли почула металічний голос, який, здавалося, долинав з ковша, що стояв під в’язом:
— Здається, прохолодно?
І в’яз відповів:
— Нібито не дуже, але я щось трохи терпну, стоячи так довго на одній нозі, — і почав розминати свої гілляки так енергійно, як водії перед дорогою розминають руки.
Меймі дуже здивувалася, коли побачила, що інші дерева-велетні роблять так само, побігла на Дитячу Алею і обережно присіла під Падубом Мінорки, який здвигнув плечима, але, здавалося, не мав нічого проти.
Вона аніскілечки не змерзла. На ній було червоно-брунатне пальтечко з каптуриком, який вона натягла на голову, і вже ніщо не могло її видати, крім милого личка і кучерів. Решта її тіла була захована під всіляким теплим одягом, в якому Меймі була схожа не на дівчинку, а на справжню кулю радіусом приблизно сорок сантиметрів.
Але на цьому пригоди на Дитячій Алеї не закінчились — Меймі нагодилася саме тоді, коли Магнолія і Перський Бузок переступили колію і пішли алеєю. Вони, звичайно, кульгали, бо пересувалися на палицях. Квітуча Бузина теж кульгала, базікаючи з якоюсь молодою Айвою, і всі вони спиралися на палиці — себто, кілки, прив’язані до молодих дерев і кущів.
Усіх їх Меймі давно знала, але тільки тепер побачила, які вони насправді.
Вона тихенько озирнулася і помітила щось цікаве. Це був вуличний хлопчик-ельф, який літав понад алеєю і зачиняв засніжені дерева. А робив він це так: натискав на стовбур, і дерево складалося, ніби парасолька, засипаючи снігом рослинки біля підніжжя снігом.
— Ах ти нечемний, нечемний хлопчисько! — крикнула Меймі обурено, бо знала, що то таке, коли з парасольки сиплеться на вуха.
На щастя, бешкетник нічого не чув, але хризантеми добре розчули слова дівчинки і всі в один голос вигукнули:
— Ой, що за галас? Що це?
Тепер Меймі мусила вийти з криївки і показатися всім. І тоді все зелене королівство замислилося: що ж його з нею робити?..
— Звичайно, це зовсім не наша справа, — промовило одне дерево, порадившись з усіма, — але Ви й самі добре знаєте, що Вам не можна тут перебувати, і, мабуть, наш обов’язок — повідомити про це фей. Що скажете?
— Я думаю, не треба їм казати, — відповіла Меймі і цим просто збила їх з пантелику; дерева розгубилися і пробубоніли, що її ніхто не питав.
— Я б не просила вас про це, — запевнила Меймі, — якби думала, що це неправильно.
Тоді дерева вигукнули:
— Який чудовий день! Життя прекрасне!
Вони дуже життєрадісні.
Але Меймі щиро співчувала тим, хто не мав на що спертися, і великодушно запропонувала:
— Перед тим як піти на Великий бал фей, я хотіла б узяти вас на прогулянку, по черзі, і ви могли б спиратися на мене.
Тут вони заплескали в долоні, і дівчинка брала їх по одному під руки, походжала з ними вздовж Дитячої Алеї вгору-вниз, підтримуючи їхні неповороткі тіла долонькою чи навіть пальчиком, переставляла їм ноги як слід, коли все це було занадто вже кумедно, і поводилася з ними так бездоганно ввічливо, як англійці поводяться з іноземцями, хоч і не розуміють жодного їхнього слова.
Загалом дерева трималися добре, хоча дехто нарікав, що Меймі не повела їх так далеко, як Ненсі, чи Грейс, чи Дороті, а деякі її дряпали — ненароком, — але Меймі була занадто добре вихована, щоб робити їм зауваження.
Таке довге ходіння її зовсім виснажило, і вона хотіла якнайшвидше втекти на бал — їй уже не було страшно.
Її несподівана відвага була викликана тим, що насувалась ніч, а в темряві, як ви пам’ятаєте, Меймі ставала дуже дивною.
Але тепер дерева не хотіли її відпускати.
— Якщо феї побачать тебе, — застерігали вони, — то почнуть робити тобі капості, завдавати смертельних ударів, змусять няньчити їхніх дітей або просто перетворять тебе на щось таке безмовне, як той Вічнозелений дуб!
І, сказавши це, вони жалісливо глянули на Вічнозеленого дуба (бо взимку йому всі заздрили).
— О! Ла! — різко відповів дуб. — Як солодко, коли тут стоїть хтось, закутаний з головою, і спостерігає за вами — убогими, голими, закоцюблими створіннями!