Їй було дивно і навіть образливо бачити, як неприховано Герцог Різдвяних Маргариток демонстрував свою байдужість, усім єством Його Понурої Світлості. Ви могли помітити її віддзеркалення у знічених поглядах Королеви і придворних (хоча вони старанно вдавали, ніби не переймаються цим) і в тому, як прекрасні панночки, яким він мав виявити свою прихильність, вибухали плачем, коли їх відсилали, і навіть у виразі його власного знудженого лиця.
Ще Меймі бачила, як пихатий лікар, слухаючи серце Герцога, верещав, як папуга, а особливо вона співчувала купідонам, які стояли в своїх блазенських шапках, десь у тіні, і кожного разу, коли чули: “Холодне! Занадто холодне!”, похнюплено схиляли свої маленькі голівки.
Меймі була розчарована, що не побачила тут Пітера Пена, і я з радістю розповім, чому він так запізнювався на бал. А трапилося так тому, що його човен застряг на Серпантині між двома крижинами, і він мусив проламати собі безпечний шлях своїм надійним веслом.
Феї вже, мабуть, трохи скучили за Пітером, бо навіть не могли танцювати — так важко було в них на серці. Коли вони сумують, то забувають всі па, а згадують лише тоді, коли їм стає веселіше. Девід розповідав мені, що феї ніколи не кажуть: “Ми щасливі!” — лише: “Ми танечні!”
Отже, зараз вони аж ніяк не були “танечні”. Раптом у залі вибухнув гучний регіт, викликаний появою Брауні — вона тільки-но прийшла і наполегливо вимагала знайомства з Герцогом.
Меймі витягла шию вперед, щоб краще розгледіти, як справи у її подруги, хоч сама зовсім не вірила в її успіх; здавалося, ніхто анітрішечки в це не вірив, крім самої Брауні, а вона була абсолютно впевнена в собі. Її привели до Його Світлості, і лікар, машинально приклавши палець до серця Герцога, в діамантовій сорочці якого була спеціально вирізана дірочка, почав завчено повторювати:
— Холодне, зана… — і тут він зненацька зупинився.
— Що це?! — вереснув він і спочатку постукав по Герцогових грудях, як по годиннику, а потім приклав до його серця вухо.
— О Боже, Боже милосердний! — кричав лікар, і, звичайно, присутні неймовірно хвилювалися, а феї непритомніли і падали то тут, то там.
Всі дивилися, затамувавши подих, на Герцога, який теж був вражений і ніби хотів втекти геть.
— Господи! Боже мій! — голосно примовляв лікар. Серце Герцога, здається, горіло вогнем, бо лікар від жару поспішно відсмикував пальці й запихав собі до рота.
Очікування було жахливе!
Нарешті патетичним тоном, низько вклонившись, лікар урочисто промовив:
— Мій Пане! — промовив він. — Маю честь повідомити Вашій Світлості, що Ваша Світлість закохані!
Ви, мабуть, не могли б передбачити наслідків цієї події. Брауні простягнула руки до Герцога, і він кинувся їй в обійми; Королева кинулася в обійми до Короля; присутні панни і пані стали грайливо кидалися в обійми своїх джентльменів, тому що головне правило етикету — у всьому брати приклад з Королеви. Таким чином, в одну мить тут відбулося майже п’ятдесят шлюбів, бо якщо ви кидаєтеся одне одному в обійми, то це означає, що відбувся чарівний шлюб (звичайно ж, священик має бути поруч).
А як гості вітали Герцога і стрибали на радощах! Сурми ревли, і щойно визирнув місяць, як умить тисяча закоханих взялися за руки в його променях і вальсували нестримно і невтомно у чарівному колі. Найщасливішими здавалися купідони, що поскидали свої блазенські шапки і жбурляли їх високо в повітря. Аж тут з’явилася Меймі і все зіпсувала. Вона не могла нічого з собою зробити. Вона була шалено щаслива за свою маленьку подругу, тому, ступивши кілька кроків уперед, радісно вигукнула:
— О! Брауні! Я рада за тебе!
Все зупинилося, музика стихла, вогні погасли — і сталося це за одну коротку мить, таку, що можна тільки зітхнути: “О Боже!” Жахливе відчуття небезпеки заполонило Меймі — занадто пізно вона, загублене дитя, згадала, що опинилася там, де жодна людська душа не має права бути між Годиною Закриття і Годиною Відкриття воріт; вона чула шепіт сердитого натовпу, бачила, як тисяча мечів зблиснули в передчутті її крові, і тут вона жахливо зойкнула і втекла.
Як же вона бігла! І весь час її очі поверталися назад. Багато разів Меймі падала, але хутко підіймалася і бігла далі. Її дитяча свідомість так заплуталася в жахах, що дівчинка вже не розуміла, чи вона досі в Садах, чи ні. Єдине, що Меймі знала напевно — їй не можна зупинятися. Навіть коли вона вже заховалася між фігових дерев і заснула, їй здавалося, що вона все ще біжить. Меймі думала, що сніжинки — ті, які лягали на її лице — були маминими поцілунками “на добраніч”. Ще вона думала, що шар снігу був теплою ковдрою, і намагалася закутатись у нього з головою. І коли вона крізь сон почула розмову, то подумала, що це мама підносить її сплячу до дверей дитячої кімнати, щоб показати татові. Але насправді це були феї.