А потім з'явився і шкільний шпак. Не міг летіти у вирій, відстав од шпачиної зграї восени, зловили його на лузі, мокрого, ледь живого, і Мороз теж поселив його в школі. Спершу він літав у класі, а потім змайстрували клітку — більше для того, щоб не з'їв кіт. Ну, ясна річ, був там і кіт, сліпе таке безпомічне створіння, котре нічого не бачить, а тільки нявкає — їсти просить.
...
Тим часом темніло. Сіра довжелезна стрічка дороги, вигинаючись на пагорках, зникала в темній далечині. Обрій поволі теж танув у сутінковому тумані, вечірнім серпанком огорнулися поля, а ліс віддалеки все більше скидався на тьмяне, глухе пасмо. Небо спереду, куди бігла дорога, зовсім померкло, а вгорі над нами замутнилося невиразним кольором, лише західний небокрай ззаду ще світився золотисто-сірою смугою. Машини по дорозі вже їхали з увімкнутими фарами, та, як на зло, все з міста, назустріч нам. Після нікельованої «Волги» нас ще не обігнала жодна машина. Слухаючи Ткачука, я коли-не-коли оглядався назад і ще здалеку помітив на шосе дві цятки автомобільних фар, які швидко наближалися.
— Автобус, — упевнено сказав Ткачук.
Попутник мій, напевно, був далекозорий, бо я на такій відстані не міг відрізнити легковика від вантажної, він же розгледів, що це саме автобус. І правда, незабаром ми вже обидва побачили на шосе великий сірий автобус, який швидко наздоганяв нас. Ось він ненадовго зник у непомітному звідси вибалку, щоб потім ще з більшою швидкістю з'явитися ближче, з-за пагорка; яскравіше засяяли колючі вогники його фар, і навіть стало видно, як тьмяно відсвічує салон. Автобус, однак, уповільнив хід, моргнув однією фарою і спинився, трохи з'їхавши на узбіччя. Він був од нас, може, метрів за триста, і ми, раптом підхоплені надією, що зможемо під'їхати, кинулись обидва йому назустріч. Я трохи квапливо зірвався з місця і побіг. Ткачук так само спробував бігти, але незабаром відстав, і я подумав, що треба хоч мені встигнути — я б замовив слівце і за мого попутника.
Бігти було легко, трохи вниз, підошви гучно ляскали по гладкому в'їждженому асфальту, аж ступні заболіли. Здавалося, однак, — не добіжимо, автобус от-от рушить, але він поки що стояв. З нього навіть хтось вийшов, мабуть, водій, лишивши розчиненими дверцята, обійшов машину ззаду і там чимось разів зо два стукнув. Я уже був зовсім близько і ще більше напружив свої сили, здавалося — добіжу, та водій скочив у кабіну, і автобус рушив.
Усе ще не втрачаючи надії, я спинився на асфальті й шалено замахав рукою: мовляв, стій, візьми ж! Мені навіть здалося, що автобус пригальмував, і тоді я знову кинувся до нього ледь не під самі колеса. Але на ходу розчинилися дверцята кабіни водія, і крізь вихор, здійнятий автобусом, на дорогу вилетіло:
— Нема, нема зупинки. Чухрай далі…
Я лишився один серед гладкої смуги асфальту. Вдалині, стихаючи, гудів мотор комфортабельного «Ікаруса», і там же на пагорку забовваніла невиразна постать Ткачука. «Щоб ти пропав, гад!» — вихопилося з душі, як проклін, треба ж отак підманути. Було прикро, наче мені учинили якусь підлість, хоч я й розумів, що ніяка це не підлість і не таке вже лихо, — справді, хіба тут була зупинка? А якщо не було, то чого міжміському швидкому експресу підбирати усіх волоцюг — для того, мабуть, є автобуси місцевих ліній.
Напевне, вигляд у мене був дуже похмурий, коли я доплентався до Ткачука, який, терпеливо дочекавшись мене, спокійно зауважив:
— Не взяв? І не візьме. Вони такі. Раніше б усіх підібрав, щоб карбованця заробити. А тепер не можна — контроль, ну й жме. На зло собі й іншим.
— Каже, зупинки нема.
— Але ж спинявся. Міг би… Та що там. Я вже в таких випадках мовчу: собі дешевше.
Мабуть, Ткачук мав рацію: не треба було сподіватися — не було б і розчарування. Отож доведеться помалу чимчикувати далі. Правда, ноги вже притомилися, та якщо мій старший попутник мовчав, то й мені, певно, слід поводитись спокійніше.
— Так, значить, про Мороза, — сказав Ткачук, продовжуючи свою перервану розповідь. — Вдруге я навідався у Сельце зимою. Холодно було страшенно, пам'ятаєте ж, певне, зиму сорокового року. Сади вимерзали. Мені пощастило, під'їхав на санях з якимось дядьком, ноги зарив у сіно і то заклякли, думав, зовсім відморозив. Ледве в школу добіг. Було пізно, вечір, в одному віконці світло горить, постукав. Бачу, мовби хтось дивиться крізь намерзлу шибку, а не відчиняє. Що, думаю, за напасть, чи не завів тут мій Олесь Іванович якісь шури-мури. «Відчини, — кажу, — це я, Ткачук із райвно». Нарешті розчиняються двері, десь гавкає собака, заходжу. Переді мною хлопчик з лампою в руках. «Ти що тут робиш?» — питаю. «Нічого, — каже. — Чистописання пишу». — «А чому додому не йдеш? Чи, може, Олесь Іванович після уроків залишив?» Мовчить. «А де ж сам Олесь Іванович?»?