Але мене це миротворне роздолля природи нітрохи не заспокоювало, а тільки гнітило й дратувало. Я спізнювався, відчував це, переживав і кляв себе за лінощі, душевну черствість.
Думалося на диво покаянно, з якоюсь самокритичною безкомпромісністю; ніякі мої попередні причини не здавалися тепер слушними, та й взагалі — чи були якісь причини? З такою ведмежою неповороткістю недовго й до кінця згаяти надані тобі роки й нічого не зробити з того, що, напевно, тільки й могло бути честю твого життя. Та бодай же тямилась ота нікчемна метушня заради нескінченного і ненаситного добробуту, якщо через неї лишається поза увагою найважливіше. Мабуть, цим самим обкрадається і знецінюється все життя, котре тільки здається автономним, відособленим од життя інших людей, спрямованим за твоїм власним розсудом. Насправді ж, як це не сьогодні помічено, коли воно й наповнюється чимось значним, то це розумною добротою і турботою про інших — близьких чи навіть далеких тобі людей, які потребують оцієї твоєї турботи. Віддати, а не взяти або відчути задоволення віддаючи — як неохоче й запізніло доходить людина до цього не нового, такого на диво простого висновку… Справді, чого варте життя лише для задоволення свого дріб'язкового, самолюбивого, примхливого і ненаситного Я. Мабуть, це краще за інших розумів Миклашевич.
І, здається, не було в нього на те особливих причин, надзвичайної освіченості чи спеціального виховання, що виділяли б його з кола близьких людей. Це був звичайний сільський учитель, певно, не ліпший і не гірший за тисячі інших міських і сільських учителів. Правда, я чув, ніби він пережив страшну трагедію під час війни і чудом урятувався від смерті. І ще — що він був дуже хворий. Для кожного, хто бачив Миклашевича вперше, було видно, як мучила його хвороба. Але я не чув, щоб він скаржився на неї чи Дав кому зрозуміти, як йому важко. Пригадалось, як ми познайомилися з ним під час перерви на одній учительській конференції. З кимось розмовляючи, він стояв тоді біля вікна в гомінкому вестибюлі міського Будинку культури, і вся його дуже худа, гостроплеча постать із випнутими з-під піджака лопатками та худою довгою шиєю здалася мені ззаду на диво недорослою, майже хлоп'ячою. Але варто було йому за мить обернутися до мене своїм неприємно зів'ялим, з густими зморшками, сірого кольору обличчям, як стало видно, що це досить виснажений життям, майже літній чоловік. Насправді ж — і я це знав цілком певно — в той час йому минав лише тридцять четвертий рік.
— Чув про вас і давно хотів звернутися з однією заплутаною справою, — сказав тоді Миклашевич своїм глухим голосом. Він курив, струшуючи попіл у порожню коробку з-під сірників, яку тримав у пальцях. Я навіть жахнувся, побачивши ці його нервово-тремтливі пальці; обтягнуті жовтою зморщеною шкірою. З недобрим передчуттям я квапливо перевів погляд на обличчя — змарніле обличчя, однак, було на диво спокійним.
— Преса — велика сила, — жартівливо і значуще процитував учитель. Крізь сітку зморщок, які збіглися на його чолі, щоках, біля вуст, проглянула добра, з болісним смутком усмішка.
Я знав, Миклашевич шукає щось в історії партизанської війни на Гродненщині, він сам ще підлітком-хлопчаком брав участь у партизанських ділах, його друзів-школярів розстріляли німці в сорок другому, і завдяки турботам вчителя на їхню честь збудовано невеликий обеліск у Сельці. Але от, виявляється, була в нього ще якась справа, з якою виникла потреба звернутися до мене. Що ж, я був готовий. Обіцяв приїхати поговорити і по можливості розібратися, тим більше якщо справа дійсно заплутана, — в той час до заплутаних, складних справ я ще був охочий.
І от — спізнився.
У невеликому придорожньому ліску з високо піднятими над шосе шапками сосен дорога почала широке плавне закруглення, за яким показалося нарешті й Сельце. Це був колишній панський маєток з розбуялими за роки сучкуватими кронами в'язів і лип, що ховали в своїх шатах старосвітський панський палац — школу. Машина повільно наближалася до повороту в садибу, і хвиля смутку охопила мене — я під'їздив. На мить з'явилася зрадницька думка: чого? Чого їду сюди, на цю жалобу, слід було приїхати раніше, а тепер кому я тут потрібний, та й хто тут може бути потрібний мені? Але отак розмірковувати, мабуть, уже не було рації, машина почала сповільнювати хід. Я погукав хлопця-попутника, який, судячи з його спокійного обличчя, їхав далі, аби він постукав шоферові, а сам по шершавих рулонах толю посунувся до борту, щоб зіскочити на гравій узбіччя.
Ну, от і приїхав. Машина, злісно стрельнувши димовим смородом із вихлопної труби, покотила собі далі, а я, натужно випростовуючи зімлілі ноги, трохи пройшов по узбіччю. Знайоме, не раз бачене з вікна автобуса це роздоріжжя зустріло мене заспокійливо й сумовито. Біля містка через канаву стирчав стовпчик із табличкою автобусної зупинки, далі виднівся знайомий обеліск із п'ятьма прізвищами юнаків на чорній металевій табличці. За сотню кроків од шосе, до школи тяглися давньою вузькуватою вже алеєю товстелезні похилі в'язи. У далекім кінці її на шкільному подвір'ї чекали на когось газик і чорна, мабуть, райкомівська «Волга», однак людей там не було. «Певне, люди зараз в іншому місці», — подумалось мені. Та я навіть не знав, де тут кладовище, щоб іти туди. Коли був ще сенс туди йти.