Як звичайно, зрадництво у Василя Бикова не називає себе своїм іменем: в усьому, що сталося з ним, Рибак готовий звинуватити кого завгодно — тільки не себе. Та з логіки його самовиправдань спритно вислизнуло міркування, котре письменник вважає найважливішим: «… важко вимагати від людини високої людяності в обставинах украй нелюдських, але ж існує межа, за якою людяність ризикує перетворитися на свою протилежність!»[5]. Де ж та межа для Рибака? У безпорадному тупцюванні біля шибениці, коли він не зміг одразу наважитися «на останнє і найстрашніше тепер для нього діло»? Або ж трохи раніше — у «нелюдськості… відкриття», що «дуже чітко й щасливо» спало йому на думку в поліцейському підвалі: «… коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси значно поліпшаться. Він зможе сказати, що йому заманеться, інших тут свідків немає»? А може, перед усім — у невинному, здавалося б, бажанні, вийти з води сухим, будь-що перехитрувати ворога — «трохи і в піддавки пограти» з ним, «поводити, мов щуку на вудці», і таким чином «виграти час», скласти свій «залік за особливим рахунком», в рятівну силу якого він майже повірив…»? Але в тім і річ, що будь-якою ціною і за особливим рахунком…
В одержимому прагненні Василя Бикова завжди і всюди дійти до суті, до кореня, до краю і, відділивши удаване від справжнього, відшукати першопричину, першоджерело саме такої, а не інакшої поведінки героя криється подиву гідна чутливість, прозорливість, вміння побачити в людині невідповідність фальші і сутності — слова і вчинку зовнішнього поруху почуттів і внутрішнього змісту думки, відкритого прояву вдачі і прихованого стану душі, тобто все те, що його сам письменник називає «явною невідповідністю сущого і належного».
Звідси й незмінна пристрасть Василя Бикова до критичних сюжетних ситуацій, які, повторюючи заголовок відомої повісті Ем. Казакевича, можна назвати ситуаціями «двоє в степу». По суті, кожен твір письменника — це ще одна «фронтова сторінка» (або партизанська), гранично стиснута в просторі й ущільнена в часі, драматично напружена дія якої підносить людину на пінявий гребінь подій, що розгортаються біля найвирішальнішої грані життя і смерті, і в напрузі яких найповніше, з усією чіткістю проявляється все найкраще або найгірше в людині. Істотне значення при цьому має якомога звужене коло дійових осіб: і піднесення, і падіння героя, як правило, відбувається майже без свідків, у вирішальну ситуацію вибору він потрапляє коли не зовсім один, як лейтенант Климченко («Пастка», 1964), то принаймні так, що, вибираючи, відповідає головним чином за себе і перед собою. Про те, що Сотников «по суті… віддавав своє життя задля порятунку інших», може й ніхто не дізнатися взагалі або ж дізнаються не скоро, але ця жертва, як підкреслено в повісті, «не менше, ніж іншим… була необхідна йому самому». Виходить, через те найправильніший його, «найвирішальніший у людському житті вибір — вмерти достойно або залишитися жити підло»[6], що він непідвладний тиску ззовні, що скеровує його лише сила внутрішніх переконань.
Під дією цієї сили Івановський сам іде на завдання (зауважимо, що саме такі завдання над усе не любив Рибак, — ледь помітний нюанс, ненав'язливо посилений у фільмі А. Шепітько «Сходження», кращому, мабуть, з усіх стрічок, знятих за повістями Василя Бикова). Мало того, що Івановський сам домігся цього завдання — знищити німецьку базу боєприпасів, він прирік себе на нові випробування, коли завдання залишилося невиконаним зовсім не з його вини, і опинився за лінією фронту, добре розуміючи, як нелегко буде «розшукати в гущавині лісу замаскований, з пильною охороною, об'єкт, що став тепер для них завбільшки з голку в копиці сіна». Так само чітко спрацьовує в ньому усвідомлення «свого солдатського обов'язку» і в той смертний час, коли, приречений на загибель, з простреленими грудьми, він виповзе на зимову дорогу і, клякнучи на морозі, заховається в «проритій ним борозні» снігу з останньою гранатою в руці. Сама смерть його стане «останнім внеском для Батьківщини», і він зробить його, твердо знаючи, що не йому судилося бути поміж тих, хто доживе до перемоги, не йому разом з ними «відбудовувати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди, працювати, любити. Але хто відає, чи не залежить їхнє велике щастя від того, як загине на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський». Помножім цілеспрямовану волю героя повісті «Дожити до світанку» (1972) на число захисників Москви — і ми збагнемо, як і чому вистояла вона тієї осені і зими 1941 року…
Обов'язкова гострота гранично відповідальної ситуації вибору («Граничні ситуації» — не випадково Ю. Бондарєв назвав так свої нотатки про творчість Бикова), її визначеність і суворість створюють специфічні особливості поетики письменника. Як слушно зазначив один із дослідників, у нього «вряди-годи навіть оголюється трохи раціоналістичний, мовби недооблицьований каркас художньої споруди», своєрідний архітектурний вигляд якої відтворює «зрештою не життєву ситуацію, що припускає безліч конкретних вирішень, а моральну, що передбачає лише один можливий кінець»[7]. Ця категоричність морального імперативу в свою чергу породила в останні роки легенди навколо творчості Василя Бикова.
7
Бочаров А. Человек и война. Идеи социалистического гуманизма в послевоенной прозе о войне. М., 1978, с. 225, 259.