Перша — про схожість і повторюваність улюблених письменником тем і сюжетів, конфліктів і характерів. Пристрасно і переконливо виступив проти неї Ю. Бондарєв у щойно згаданих Нотатках: «… У мистецтві, коли йдеться про серйозний талант, страшна й згубна не «подібність» настроїв, а безсоромне позичання раз знайденого — довічний, але не дуже надійний кредит, до дрібниць позичений у власної першої книжки, де автор до дна вичерпав себе. Досить дивно говорити про повторюваність Бикова, так само, як, скажімо, заявляти про повторюваність вірності коханої, про невичерпність людського розуму, добра, мужності, людських пристрастей, про вірність самій істині Для кожного письменника істина є щось схоже на побачений на власні очі замочок, а ключ від неї лежить у шухляді його робочого столу. Але ж ключ до пізнання — то є правда, так само, як правда, — ключ пізнання. Тільки порушення правди веде до анемічної варіації блідої правдоподібності»[8]. І справді, чому треба називати повторюваністю те, що справедливіше було б визначити як одержима, палка вірність собі, своїм творчим уподобанням, переконанням, принципам Друга легенда — про подібність повістей Василя Бикова до притч. Здається, перший дав їм таке визначення А. Адамович, виділяючи родовими ознаками «притчоподібного реалізму» відверту повчальність («багатозначність») сюжетних ситуацій, граничну оголеність соціальної і моральної проблематики, обов'язкову загостреність моральних висновків і оцінок. Починаючи з «Третьої ракети», а може, й раніше — з «Журавлиного крику», все це тією чи іншою мірою справді притаманне прозі Василя Бикова, але ж чи така вже вона «притчоподібна», коли судити про неї, виходячи не з зовнішніх ознак сюжетної побудови, а з внутрішніх законів творення образу? Власне традицію «притчоподібного реалізму», як справедливо визнає А. Адамович, окрім підкреслених особливостей, вирізняють ще й «прибирання декорацій», і умовність характерів та положень. Без такого абстрагування від земної реальності притча перестає бути притчею. І важко «притягнути» до неї прозу, що незмінно викликає стійке відчуття достовірності подій війни і долі людської на війні, послідовно поглиблює психологічне розкриття героїв, прозу, що неослабно приєднана «до сучасної напруженості життя — до проблем і тривог сьогодення»[9]. Отже, й не варто умисно підтягувати, несамохіть вводячи в спокусу шукати «гру» умовності там, де панує правда життя, і оголошувати «лабораторними» або «парадоксальними» сюжетні ситуації, що сильні своєю побутовою та психологічною вірогідністю.
Коли поглянемо на повісті Василя Бикова з висоти пташиного польоту, звідки й облич людських не розрізнити, не те, що глибоких порухів душі, то й справді є спокуса, зробити висновок, що, скажімо, історія Зосі Норейко та Антона Голубіна з останньої повісті «Піти й не повернутися» (1978) всього-на-всього повторює історію Сотникова і Рибака. І там, і тут висота людського духу, небагатослівне усвідомлення обов'язку, природний, як саме дихання, подвиг самопожертви. І тут, і там — відступництво від совісті, моральне падіння, зрадництво, якого не можна простити. Але хіба письменник вигадав такі самоповтори, а не сама війна потурбувалася про них Кілька десятків чоловік здійснили на різних фронтах Великої Вітчизняної війни подвиг Олександра Матросова. Але хто із ревних охоронців оригінальних літературних сюжетів ризикне стверджувати, що ніби жоден із них не може стати більше героєм оповідання, повісті чи роману?.. І в ленінградців, по іменно названих у «Блокадній книзі» А. Адамовича і Д. Граніна, була одне доля, один голод на всіх. Але кожен умирав чи виживав, морально оступався чи піднімався духовно тільки як він і ніхто інший….
Інакше кажучи, у кожного на війні залишилася своя «п'ядь землі», хай найменша, але все-таки дорога нинішній пам'яті. Якби Василь Биков цього не знав, — як письменник і солдат, не читали б ми «Його батальйон» (1976) — суворої повісті «про труднощі, подвиги і кров», де, як говорить сам автор, «без будь-якої «притчоподібності» відтворено «маленький клаптик війни»[10]. Адже все, що робить у ній капітан Волошин, герої інших творів робили безліч разів: наступали й оборонялися, атакували висоти і, захопивши їх, відбивали контратаки ворога.