— Навіть тепер так ставиться питання? — вражено запитала Гейя. — Тоді, коли Планета демілітаризована й об’єднана?
— Об’єднана Земля — лише можливість рятунку, — заперечив Радан. — Люди не вельми хочуть бачити небезпеку відкритим оком. Помізкувати про неї у вільний час — будь ласка... А палити нею мозок і день, і ніч — таких подвижників негусто!
— І все-таки... який же вихід, учителю? Мені ближчий шлях «гейців» — людей, котрі бачать рішення у беззастережній любові до Землі-Геї... А ти, я це відчуваю, обрав принципово іншу стежку...
— Так, — печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий «раєць», прихильник вічного сонячного Батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша Планета-Мати — тільки Огризок Вічної Геї, міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змішані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно... Пам’ятаєш? «Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність... Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим...» Вражаюче прозріння: навіть зоряно-галактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати...
— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, заплющивши очі. — Ось в моїй уяві... міріади квіток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами... Спів соловейка... Сміх дитини... Що з ними станеться? Куди все це подінеться... після чаклунського, як ти сказав, польоту?
— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан. — Куди ж може подітися будь-що? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало... і звикла до каліченого власного зображення... то що з ним станеться, коли розбити дзеркало ?
— Ти хочеш сказати...
— Саме так! — підхопив учитель. — Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву подобу, віднайти правду і повну, й радісну !..
— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але... страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?
— Я не знаю іншого шляху, Гейє, — суворо сказав Радан. — Хіба наша гідність мислячих істот дозволить гратися з Космосом в піжмурки?
— А якщо ти... і всі «райці» помиляються?
— Ми не бачимо альтернативи...
— Тоді це політ... без повернення?..
— Атож! Це ти гарно сказала. Один молодий «раєць» навіть пісню таку склав: «Політ без повернення». Хочеш — заспіваю тобі...
— Заспівай, учителю, — сумовито мовила дівчина. — Тим більше що ми ніколи не чули твого співу...
Радан підвів лице до зірок і проказав речитативом першу строфу:
— Страшна уява, — озвалася Гейя. — «Путь назад замело ураганами літ і зірками...» Цілий Космос для автора пісні — немов курява на шляху...
— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лугів. — Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.
— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.
— Що все? — розгубився учитель.
— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?
У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку, допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли з-за круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:
— Пробач, люба Гейє...
— За що, учителю?
— Не стримався. Мені здалося, що ти...
— Що?
— Могла б... полетіти... І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця...
— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба, — помовчавши, відповіла дівчина, — а однолітня очеретина лише гнеться перед тією силою... та й знову випрямляється...