Ціолковський:
— Потрібна нова площина дії й розуміння. Грандіозний обрій мислення й бачення. Наші ноги в болоті ветхих уявлень, псевдонаукових штампів. Звільніть людину від грубої їжі, буржуазного мислення, дайте їй можливість жити лише радістю пізнання, і негайно ж почнеться метаморфоз. З’являться небувалі можливості. Відкриється стежка для переходу в нові енергостани. Правда, для цього треба підґрунтя — психологічне й технічне. Ви маєте його? Я ось б’юся, б’юся роками, а довкола — нерозуміння, байдужість...
— Ми мріємо про альтернативні пошуки, — сказав я. — Як капітан Немо з роману Жуля Верна. У нас є лабораторії, є необхідні знання.
Ціолковський (усміхаючись):
— Тоді спробуйте! Я теж інколи божевільно мрію. Але що під силу одинаку? У вас є товариші, котрі здатні божевільно мислити?
— Є! Нас багато.
— Чудово. Відкиньте всі штампи думки, уявлень минулих віків, подивіться на природу вільним оком. Речовина, матерія — пластична. Вона відповідає на запит: які зерна в неї сієш — такі вона вирощує. Проте чи вміємо ми як слід її запитувати? Полон «очевидності» страшний, юначе. Згадайте ідею Птолемея про кружляння Сонця і зірок довкола Землі. Тисячоліттями ця «очевидність» задовольняла сплячі уми. Окремі мислителі догадувалися про істину, але потреби в їхній прозорливості не було. Навіть коли Копернік обґрунтував геліоцентризм — люди не поспішали прийняти його. Смерть Джордано, ганьба Галілея... А що вже казати про глибші ідеї? Наприклад, взяти ідею кореляції мікросвіту й макросвіту, тотожність найменшого і найбільшого...
— Як? — підхопився я. — Як ви сказали?
— Ого! — засміявся Ціолковський — Яка це муха вас вкусила? Зацікавила ідея?
— Наша група давно вже міркує над цією проблемою. Весь час нуртує, нуртує думка про те, що десь мале й велике змикаються...
— Скрізь! — твердо мовив Ціолковський. — В кожній цяточці... Пам’ятаєте прадавній символ герметизму — змій кусає себе за хвоста?
— Я розумію це так: у кожній цяточці матерії, у ядрі кожного атома — зосереджена сила всього Космосу...
— Глибоко дивитеся, — схвально кивнув Ціолковський. — Мої висновки теж такі. Тому кожен атом і вічний, безсмертний, що він — весь Космос. Вся штука в тім, як знайти перехід, точку інверсії. Це ніби шлюз — уявляєте? Над нами нависає грандіозне енергосховище — Всесвіт з його міріадами ярих, вируючих світів. Кожна елементарна частка — двері, отвір, канал до цього сховища. Зумійте відкрити двері, шлюз — і потече Енергія Всесвіту!
Якесь осяяння потрясло мене, і я захоплено загаласував, танцюючи довкола ученого:
— Чудово! Чудово, Костянтине Едуардовичу! Ви — геній!
— Киньте, — спохмурнів Ціолковський. — Вже тисячі літ тому мудреці знали це. Може, колись навіть користувалися. Та чи готове людство тепер користуватися такою силою? Навіть ви — чи готові? Чи дозріли? Сумніваюся!
— Правда ваша, — знітився я. — Навіть двадцять перший вік ще не вижив звірячості. Але духовна революція змете павутину минулого, нове покоління готується до таких змін. І тоді ми з вами...
— Ну я, молодий чоловіче, не доживу, — усміхнувся Ціолковський, і ласкаві зморшки запромінилися біля його очей. — Хіба що в іншому тілі? А вам... вам бажаю успіху! І вашим товаришам! Дерзайте, крилаті душі! Чим чорт не жартує... Хе-хе!..»
Прочитавши запис сновидіння, Речислав аж засміявся від задоволення. Ну й молодці! Яка пластичність думки! Як вільно вони мандрують над віками! І стан бадьорості, і стан сну — для них праця, поле діяльності. Це справді нові люди! Мій синочку, треба було тобі потужніше стукати в мою консервативну душу, може, я б своєчасно збагнув ваші прагнення? А тепер хто скаже — чи є можливість зупинити катастрофу?
Далі... Пам’ятний комп’ютер. Нотатки роздумів. Чий же це? Ага, це Терен. Інтимні міркування. Очевидно, тези для колективних дискусій. Послухаємо...
«...Всесвітня симфонія — така місія Людини. Стати композитором, художником, поетом Космічного Буття. Людині Природа передала в руки всі конструктивні, всі Логосні матеріали буттєвості, отже, все залежить від того, чи мисляча істота збагне це своє призначення. Адже творимо шедеври з каменю, глини, шкла, черепків, звуків, буденних слів мови? Чому ж не користатися огненними матеріалами творення — живими істотами, планетами, хмарами, сонцями, духовними сутностями, історичними реаліями, краєвидами, мріями? Це ж така основа, що соромно зволікати з творенням радісної Світової Симфонії, про яку мріяв Тичина в «Сонячних кларнетах», про яку говорили ще Піфагор і Учитель Нового Завіту: «Іду, щоб приготувати місце для вас...»