«...А де ж результати? — здивувався Речислав. — Чому Будяк не залишив спогади про хід експерименту? Чи вони добули бодай щось певне?.. Ага... ось натяки...»
«...Що ж ми маємо? Негусто...
Беладона і Кульбаба досягли перших ступенів левітації, піднімалися над вогняним кільцем до десяти метрів. Інколи не втримувалися, падали. Чому?
Дуб і Ломикамінь продемонстрували достатню потужність телекінезу.
Секвойя почула голоси трав, квітів, дерев. Я розмовляв з полум’ям. А якщо це — самогіпноз? Якщо просто контакт з резервними силами єства?
Терен оволодів часовими флуктуаціями: на кілька секунд зникав з поля зору, знову виникав.
Лілея ходила по воді. Мальва танцювала на розпеченому камінні. Температура біля шестисот...
Проте все це — мізерія. Відомо, що групи йогічних ентузіастів давно вже досягають незмірно більшого...
Що добре? Всі витримали п’ятдесятиденний піст. Сили не втратили. Відчулося, що тіло засвоює енергію Всесвіту. Разом з тим в с і відчули, що Планетарна Ноосфера гальмує експеримент. Таке враження, що ми борсаємося в трясовині. Правду писав Шрі Ауробіндо, мудрець двадцятого віку, що вся бридота світу атакує ентузіаста, котрий починає чистити свій організм, своє єство. Бо, власне, свого нема. Є спільне.
Тоді що ж? На часі — наш давній план.
Далекий світ. Чиста планета. Чиста ноосфера, спокій Всесвіту.
Треба шукати. Думати.
Ех, якби дорослі... Дарма, дарма!..»
Головний Детектив відсунув записи, кристалофони, міні-комп’ютери. Спочити, бодай годинку. Голова розколюється від думок. Треба зосередитися, зібрати докупи все, що пощастило вивудити. Ясно лише одне — тут, на Планеті, вони відчули опір не лише людської ноосфери, а й структури самої природи. Отже, втеча — продовження експерименту Ра-веди в космічному масштабі. Справді, проблемою має зайнятися вся наукова думка Землі.
Спочити. Кілька хвилин спочити. Може, в сні щось путнє проклюнеться.
Спортивний амфітеатр у долині Аккему заповнювався експансивними підлітками — дівчатками й хлопцями. Речислав просив, щоб до нього прийшли лідери груп, але зустрічі зажадали всі жителі Дитячої Республіки — від найменших до найстарших. «Що ж, тим краще, — додумалося Головному Детективу, — поміж кількома тисячами юних душ знайдуться такі, котрі щось відають про конкретну локалізацію задуму втікачів: де, що і як».
Він зворушено дивився на живі потоки, що розтікалися довкола арени, а в свідомості все ще карбувалися болісні рядки з останніх нотаток Віктора-Будяка, прочитаних Речиславом вночі:
«Мою мисль, моє земне «Я» ткало життя. В кожне слово ввійшов струмінь дії, почуття й розуму. Кожен звук, слово викликає нескінченні асоціації, формує східці.
Східці? До чого? Куди?
О, якби то були Дедалові крила, що виводять з лабіринту страшного Мінотавра!
О, якби то було прагнення Ікара, щоб ринутися до Сонця!
І якби то була безстрашність Геракла, щоб спуститися в пекло Аїда і загнуздати страшного Цербера, а потім вийти під сяйво вічнопломенистого Геліоса!..»
Кінець першого тому