Уривки образів: прозоро-жовта течія могутньої ріки, зграї красноперів край берега, безжурні купальщики — хлопці та дівчата. Одного разу сестра Оля почала тонути. Люди зняли лемент, прибігла мама, безстрашно пірнула в глибінь, врятувавши дочку. Її довго відкачували...
Почалися голодні дні, ми очікували щодня батька з роботи: він добирався додому трамваєм, тримаючись однією рукою за поручень, в другій руці теліпався казанок з соєвою розмазнею. Мама справедливо ділила це місиво, часто віддавала свою порцію мені або сестрі, бачачи наші голодні вовчі оченята.
Було свято, коли ми десь дістали (пополам з сусідами) половину забитої коняки. Пам’ятаю дивний смак зеленкуватого м’яса.
Тоді ж я навчився читати — якось непомітно, без жодних зусиль. Перша книга, яку запам’ятав, — «Білий Зуб» Джека Лондона. Досі згадую дитяче враження від тієї книги: безмовність, сніг, вовки, вогнище, трагедія людей і тварин...
Помилився... Перед тим, як приїхати до Києва, ми жили в комуні «Ленінка» в селі Ревне Бориспільського району. Тоді експериментували з миттєвим переходом до комунізму.
Пам’ятаю довжелезний цегляний гуртожиток. Нам дали кімнату. Чисто, порожньо. Стіл, тумбочка, ліжка. Я з сестрою цілий день в дитсадку. У мене — синя форма: трусики, сорочка, у сестри — платтячко в горошок їжа — борщ, каша. Дітвора завжди голодна, кричить: добавки! В борщі — товсті шматки жорсткої капусти. З того часу у мене довго була огида до вареної капусти.
Дорослі комунари колоною, з прапором, рушали вранці на поле. Працювали доти, доки не звучав дзвін і на вишці піднімався червоний прапор. Тоді трудящі знову лаштувалися в колону і з революційними піснями йшли до їдальні. У комунарів свого нічого не було. Все — спільне. Це вело до зловживань, незадоволення.
Згадую химерний карнавал. Був Великдень, з району веліли провести атеїстичний спектакль довкола церкви в с. Ревне. В храмі співали «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ», а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики. Діти сміялися, старенькі жінки, котрі слухали службу, хрестилися, плювалися...
Комуна незабаром розпалася. І ми поїхали до Києва...
Хоча я ледь-ледь пам’ятаю життя в комуні, проте пізніше часто розмірковував про невдачу таких експериментів (і в нас, і в Китаї, і будь-де в іншому місці). Справа ось в чому, як мені думалося... За основу створення єдиного людського колективу, здруженого економічно й психологічно, бралася вельми примітивна модель Людини: вона, мовляв, всього-на-всього функціональна фізіологічна істота, головне для неї — харч і житло, вбрання і задоволення найпростіших потреб. Але навіть цих, зовнішніх, атрибутів життя скороспілі «комуністичні» об’єднання не могли дати учасникам, тим наче що свідомість більшості людей ще була ветха, темна, з усіма накопиченнями віків — заздрістю, злобою, жадібністю, підлістю. Чесні, хороші люди, котрих, безумовно, можна зустріти скрізь, здавалися в очах більшості дурнями.
У всякому разі, комуни всюди розпалися, Замість них виникали колгоспи, радгоспи...
Повернуся до нашої сім’ї. Два роки ми жили, як я вже згадав, у Передмостовій Слобідці. Батько, працюючи слюсарем, поступив на математично-фізичний відділ робфаку, учився добре, голова в нього була золота, ідеї різних винаходів роїлися в ній невпинно. Поряд з цілком прикладними проектами — канавокопач, механічний полільник тощо — він все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле), хоча й читав про неможливість такої конструкції. Мені здається, що його захоплювала сама ідея — дати людям безкоштовну енергію, чисту, безшумну, щедру...
Сестричка Оля, котра вже ходила до школи (десь в районі теперішньої станції метро «Лівобережна»), зненацька тяжко захворіла. Лікарі в поліклініці запевнили, що, навіть коли вона виживе, все одно стане ідіотом. Батько вирішив забрати її додому: хай краще вмре біля батьків. Лікарі не давали, хотіли з нею експериментувати. Він розлючено ввірвався до палати, силою забрав дочку і поїхав додому. Запросили старенького воєнфельдшера, котрий працював ще земським лікарем. За тиждень він виходив Олю. Я спостерігав за її обличчям, коли вона вже отямилася: було цікаво — чи стане вона ідіотом, як казали лікарі, чи ні? І що це таке — ідіот?
Вона усміхнулася мені. І я теж зрадів — Оля отямилася такою, як і була, — розумненькою і веселою дівчинкою (в школі вона всі роки училася лише на п’ятірки)...