— Це казка про сірого бичка, — скаже нетерплячий читач.
Правильне зауваження. Бо відсутній кінець у цієї притчі. Вічно народжуються прихильники Втечі, вічно їх розпинають, вічно крутиться Колесо каторжної праці, яке не має жодного глузду, вічно чутно понад віками брязкіт ключів багровопиких наглядачів, що виконують волю Невідомого Господаря, і байдуже — хто він: Небесний Дракон чи невблаганний Закон Природи!..
Та повернемося до народження немовляти. Поглянемо, як формувалася для нього стіна Темниці, як він ставав черговим ув’язненим, які конфлікти виникали в його душі і як вони вирішувалися наглядачами Прадавнього Дракона.
Я часто міркував: «Що в мені — моє?»
Адже це не просте запитання. Скажімо, довелося б мені народитися в Індії — був би я членом такої-то касти. І велено мені молитися ось так, або ось так, і так працювати на полі, в шахті, на заводі, або воювати, або торгувати; і знав би я, що необхідні ось такі ритуали для вмилостивлення таких чи ось яких богів-девів, інакше — можу стати в наступних народженнях гадюкою, жабою, крокодилом, тигром чи ще якоюсь там звірюгою. І навіть якби й закінчив європейський університет і нишком глузував над забобонами рідного краю — нічого, по суті, не змінилося б, бо монолітна генетична стіна в свідомості, в крові, в душі не пустила мене до принципово інших видінь, уявлень, шляхів. Згадаймо геніальних синів Індії Рамакрішну та Вівекананду: маючи в грудях полум’я Великого Агні, хіба зуміли вони звільнитися в своїх мислях та діях від тисячолітньої традиції теологічних штампів?! Результат їхньої дії — Великої Світової Дії — традиційний: створення ще однієї прикраси на тюремній стіні — чудової і хвилюючої. Під цим священним знаком рамакрішністи допомагають один одному і всім страждаючим, моляться, співчувають, лікують, возносять славослів’я Великому Тюремнику, котрого іменують Великим Визволителем, бо він інколи дозволяє вельми активним шукачам (як, приміром, Рамакрішні) відчути, у специфічному стані самадхі, потік блаженства, пірнути в нього, забуваючи про все на світі. Якщо навіть вважати це досягненням, то Світу на це наплювати, бо й далі буде скрипіти древнє Колесо Муки і похмуро височітимуть стіни Темниці, засіяні спіралями зоряних систем.
Та ми ще повернемося у подальших спогадах до Великих Учителів Сходу, а тепер поведемо знову річ про немовля.
Народившись в Англії, Франції, на Новій Гвінеї, я був би сином свого віку й роду, шалено відстоюючи той чи інший світогляд, дорогий для моїх близьких, в чому б він не полягав — у відкриттях Коперніка, а чи в твердженнях чаклуна. А якщо моя свідомість в будь-якому з цих випадків згоджується і стає апологетом традиції батьків, то де ж тоді Я — Неповторний Суб’єкт? Чи його нема? Чи він лише випадкове твориво епохи, моменту, суспільства, стихійних переплетінь подій, явищ, істот, інформації?
У більшості випадків так воно і є. Проте ж буває, коли дитя протестує і тужить, відчуваючи іншу реальність, хоча її й не бачать земні очі. Тюремний нагляд вельми чутливо визначає появу таких дітей і обрушує на них всю потугу переконливості та сили: якщо пощастить завербувати таку душу для апології Темниці, тоді ув’язнені мають нових талановитих проповідників Невідомого Господаря, ким би він не був — Творцем Світу, Визволителем Людства або Ідеалом Світлого Грядущого Світу.
Скептики повчально вкажуть мені, що я змішую різні світогляди — первісні, забобонні, наукові; адже ці останні підтверджені суспільною практикою Людства! Теологічні моделі Всесвіту, мовляв, лише суб’єктивні химери ума, а наукові — поступове конкретне пізнання реального Світу, в якому ми живемо.
Ні, читачу! Все правильно. Жодної різниці нема між цими світоглядами, дитячі вони, дикунські чи архінаукові — байдуже! Бо вони уявляють Всесвіт, як щось одвіку дане, як певну споруду, механізм, систему — стаціонарну чи динамічну, непорушну чи пульсуючу або таку, що розбігається, у неосяжність. В будь-якому випадку ми визнаємо наявність дому Буття, в якому ув’язнені. Навпаки: більші масштаби — менше шансів вирватися з Вселенської Темниці. В моделі Світу, де панує синайський деспот Єгова, ще є можливість повстання та вибору (згадаймо бунт ангелів на чолі з Сатанаїлом), а з метагалактичиого лабіринту сучасної науки виходу нема !
Апологети точного знання (та й не лише точного) обуряться, називаючи все це маренням божевільного або демагогією чи еклектикою (ще можна прив’язати кличку невігласа, неука або щось влучніше). Ще б пак! Так багато праці прикладено, щоб збагнути, описати Світ, його закони, і раптом — невігласна заява про те, що будь-яка модель світу — рівноцінна!