— I що? — слухачки забажали продовження.
— Нiчого, — поставила крапку Луїза.
— Не хочеш поки що говорити — не говори, — пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.
— Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, — вирiшила дещо додати Луїза, — має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.
— Це тому, — пояснила Магда, — що для тебе побутовi проблеми — вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…
Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi — тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.
От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салонi мод, де працювали самi жiнки, Iринi нiколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред реплiки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбеля, я це добре пам’ятаю…» — вставити запитання: «Дiвчата, може менi варто кардинально змiнити стрижку?» — i дiвчата, мовчки оцiнивши твою зачiску, висунуть по кiлька переконливих аргументiв «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Iрина запитує, отже вже зважилася на експеримент. Стрижки вона мiняла часто: пiд настрiй, пiд подiю, пiд нове захоплення… Залишалася постiйною лише щодо кольору — воронячого крила.
Луїза теж полюбляла змiнювати зачiски, але завжди на довгому волоссi. Довге волосся, говорила вона, — найпереконливiша принада жiнки. Збирала свої вогнянi кучерi у хвiст, пiднiмала у високу зачiску, скручувала низьким джгутом на потилицi або пiдгортала i крiпила гренадлями* так, що складалося враження, нiби вона зважилася на стрижку-каре…
Подiбнi перукарськi розваги не надто цiкавили вiчно заклопотану Галю, її влаштовував один i той самий каштановий колiр, i одна й та сама довжина — по плечi.
Магда ж ще у студентськi часи знайшла свою стрижку, i роками зберiгала вiрнiсть класицi: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало задану форму i дивувало рiдкiсним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.
Замовили ще кави.
— А може, вина? — запропонувала Луїза i знову покликала офiцiанта. — У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Мiсяцi два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкiряних рукавичок i… ледь вiдчутну нотку котячої сечi.
Молоденький офiцiант, на вигляд старшокласник, помiтно знiтився. На розгубленому обличчi виразно читалося запитання: ви це серйозно чи жартуєте?
— Пiду пораджуся, — знайшов вiн вихiд iз ситуацiї та з удаваною солiднiстю, без зайвого поспiху попрямував на кухню.
— У них тут є сомельє? — поцiкавилася Магда.
— До речi, сомельє — слово українського походження, — озвалася Луїза. — Не знали?… Вiд «сам наллє».
Магда усмiхнулася i без зайвих вступiв розповiла дiвчатам свiй сон. Нiби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Вiн був смiшний, заспанi оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку i рукавички, дивуючись при цьому: лiто ж на дворi, має бути тепло, для чого шапочка та рукавички…
— Маленький хлопчик — це до клопотiв, — пояснила Галя. — Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кiлька нових книжок.
— Магдо, ти просто замерзла вночi, — висловила свою версiю Iрина. — Тому й теплi речi увi снi шукала.
— Я перепрошую…
Бiля їх столика знову стояв хлопчина-офiцiант.
— Якщо у тому винi був присутнiй ще й виразний акцент гiркого перцю, то ви у нас куштували iталiйське «Монтеполi» 2003 року, — повiдомив офiцiант. — Або це було грузинське «Цинандалi».
— А! Згадала! — зрадiла Луїза. — Це було «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесiть нам, будь ласка, пляшку. I трохи сиру… з голубою плiснявою… Назву, як ви вже зрозумiли, я забула.
— Горгонзола? Баварiя блю?…
Хлопець повнiстю реабiлiтувався у їх очах. Юне обличчя вiд хвилювання пiшло червоними плямами. Чотири дорослi жiнки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професiоналом.
Пiд плiснявий сир та пiд вино, у якому троє намагалися вiднайти присмак обiсцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рiдкiсним букетом, розмова пустилася берега. Пiшла у багатоканальному режимi, паралельними потоками та перехресними запитаннями.
— Хто бачив Стахiвську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять рокiв мiнус.
— …А тут, на манжетах, i з-пiд комiрця — таке штивне* густе мереживо, тон у тон…
— З Конем будемо знiмати передачу про наслiдки невдалих пластичних операцiй… Там таке трапляється! Повiки часом до кiнця не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: клiп-клiп, жах!
— Дiвчата, уколи ботокса — це повний вiдстiй!
— Це ж не операцiя.
— Звiсно, не операцiя. Це уколи. Але отрута — вона i є отрута.
— …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що менi це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина — трохи за колiно.
Стрибали, як блощицi, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про рiзне парами, склад яких раз у раз змiнювався.
Прощаючись, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.
5 Iрина. Бiля озера
Уже двiчi їздили з Борисом та його колегою Геннадiєм Левковичем i його дружиною вiдпочивати на «Гуцульський плес». Через годину-другу у перший день знайомства Iрина несподiвано для себе i на подив Бориса перейшла з новими знайомими на «ти». А пiд кiнець дня Iрина зрозумiла, що Геннадiй Левкович їй подобається.
Наразi це було просто приємне вiдчуття: носити в душi приховану, бiльше нiж дружню симпатiю до чоловiка, з яким нiколи i за жодних обставинах нiчого не могло бути. Не могло, тому що, по-перше, вiн був другом Бориса. I, по-друге, у нього була приємна дружина — уважна, вiдкрита i комфортна у спiлкуваннi.
Iрина лише переодягнула б її в iншi речi. Вона часто грала у таку гру: «переодягала» жiнок, що заходили у маршрутку або йшли їй назустрiч вулицею. Вiд одної вона подумки забирала сумочку i вiддавала iншiй. А тiй, що лишилася без торбинки, пiдбирала в своїй уявi щось вiд iнших жiнок або зi свого гардеробу чи з нової колекцiї.