— Ну ж бо, до роботи, — мурмотів сам до себе Професор. — Треба зняти покази. Перевірити обрахунки. Занотувати факти і цифри. — Він міцно схопив свою патерицю, незграбно крокуючи з кінця в кінець обсерваторії, що ходила ходором під натиском вітрюгану. — От тільки з чого починати?
Мідяний анемометр крутився, як навіжений, засвідчуючи швидкість вітру, що набагато перевищувала всі попередні покази. Дощомір був переповнений і голосно пищав, засвідчуючи наявність антимагнітних часточок кислотного туману.
Професор похитав головою.
— Неймовірно! — пробуркотав він. — Просто не… — він замовк. — Ну, та хай їм абищо — анемометрові та дощеві! — закричав він. — Заради Неба, як там наш чуттєфільтр?
Предметом його раптового гарячкового зацікавлення виявилася маленька срібна скринька, похило прикріплена на тринозі. Кожну з її шести сторін інкрустовано м’яким блискучим квадратиком, виготовленим із крилець лісової молі. Як і сама комаха, його матеріал був чутливий до емоцій і змінював колір відповідно до настрою, що панував довкола. Гнів надавав йому червоної барви, смуток — синьої, страх — жовтої тощо.
У всьому Санктафраксі було два чуттєфільтри: один тут, у Піднебесній Вежі, другий — у підупалому Відділку Психокліматичних Студій. У нормальному стані чутливий до погоди апарат світився чистим білим сяйвом. Надто гнітюча злива давала блідо-голубу забарву; затяжні періоди легких бризів та сонячного неба забарвлювали прилад у ніжно-рожевий колір. Але ці всі кольори були пастельних відтінків. Досі прилади не реєстрували чогось надзвичайного, хіба що явища, вдатні спричинити легке розчарування чи істеричний сміх. Звісно, погода справляла вплив на всі істоти Світокраю, але вплив той завжди був помірний.
Але не тепер!
При погляді на чуттєфільтр у Професора відвисла щелепа і шалено закалатало серце. Апарат пульсував насиченим різнобарв’ям. Він палав, блимав, іскрився. То сліпучою червінню, то ультрамарином, то ярою смарагдовою зеленню. І фіолетом — глибоким, аж чорним, безумним фіолетом.
— Шквал-духовій! — ахнув Професор. Він читав про такі явища у припалих пилом фоліантах «Трактату про основи». — Не дивниця, що мої нерви такі збуджені.
Ту ж мить небо на півночі розпанахав кривулястий спалах блискавки. На хвилю ніч перетворилася на день. Стрілка світломіра стрибнула за поділки шкали і завмерла там, а грім, який пролунав відразу після блискавки, на друзки потрощив звукозаписувач.
Професор витріщився на понівечене приладдя.
— Які ж ми лицеміри, коли вдаємо, ніби розуміємо погоду, — пробуркотав він і крадькома глянув через плече — чи не почув хто, бува, його слів? У Санктафраксі не бракувало надміру амбітного люду, який залюбки скористався б можливістю зіграти на таємних побоюваннях Найвищого Академіка. Дякувати Небові, тут не було нікого, хто міг би почути його блюзнірські слова.
Зітхнувши, Професор Темрявознавства підтикав свою чорну мантію і подерся сходами на зашклену мансарду. Там він припав оком до окуляра великого телескопа, розміщеного посередині приміщення.
Наводячи різкість, Професор усе глибше й глибше поринав у чорну порожнечу, що зяяла за Світокраєм. Як жаль, що він не може зазирнути бодай трішечки далі.
— Які ж таємниці криються там? — подумав він уголос. — Не… Небо всемогутнє, а це що таке? — у поле його зору потрапила чорна цяточка.
Тремтячими пальцями професор відрегулював фокус. Розпливчастий предмет окреслився виразніше. Він був схожий на небесний корабель. Та що там робити небесному кораблеві, без страхування і в такій далечі від землі? Ще заледве вірячи тому, що бачили його очі, Професор відірвався від телескопа, видобув із кишені носовичка і протер очі.
— Жодних сумнівів, — гарячково буркотів він. — Це повітряний корабель. Щоб я з цього місця не встав. Якщо тільки не…
Він озирнувся на чуттєфільтр. Той мінився усіма відтінками пурпуру.
— Ні! — здригнувся Професор. — Годі й думати про таке. Не з’їхав же я з глузду!
Він різко обернувся, схопив телескоп і знову гарячково припав до окуляра. Цього разу в розбурханих глибинах нічого не було видно. Тремтячими пальцями він одрегулював фокус. Нічогісінько. А потім. Професор ахнув. Від тої точки, де мрів повітряний корабель — чи, як сподівався Професор, принаймні мав би мріти, — у темну порожнечу розліталося кілька яскравих світляних куль.