Спантеличений Професор облишив телескоп і поспішив до вікна.
— Метеори! — закричав він.
Світляні цяти одна за одною злинали догори і, широкою палахкотючою дугою розтинаючи чорне небо, мчали до Світокраю. Професор нарахував сім таких крапок. Ні, вісім — дві з них летіли у парі. Окрім цих двох, кожна зірка гнала у своєму напрямі, зі своєю швидкістю і окреслювала свою параболічну траєкторію.
Професор зітхнув. Характеристики світла не належали до сфери його наукових зацікавлень, а проте він хотів би мати у своєму розпорядженні одну таку зірку, аби описати її склад; аби довести раз і назавжди, що темрява лежить ув основі всякого світла. Та як знайти те місце, де впаде котрась із них?
Метеори вже починали сягати землі. Одні — десь неподалік, інші пролітали над Багнищем і заглиблювались у Темноліс. Ще одна, яскравіша за решту, загналася в таку далеч, що Професор згубив її з очей.
— Чудасія! — прошепотів він. Завивав вітер, рипіла вежа. — Чудасія та й годі!
Далеко внизу, під летючим містом, яке батожила буря, вулиці Нижнього міста поступово перетворювалися на трясовину. Його безталанні мешканці гасали по грузькій багнюці, відчайдушно силкуючись бодай щось порятувати від шлейфу руйнації, що його волочив за собою вихор.
— О Небо, що буде з нами всіма? — почувся переляканий зойк міської гномихи, коли небо осяяв яскравий спалах. — Чому нас не попередили, що насувається такий страхітливий ураган?
Заревів вітер. Загримотів дах. Над її головою в нічному небі просвистів метеор. Запізно звівши голову, аби побачити його виразно, вона відкинула волосся з очей і крізь запону суцільної зливи задивилась на летюче місто. Її обличчя спотворила злосливість.
— Чому та професура нас не попередила? — закричала вона.
— Професура? Не сміши мене, Глім, — сердито гукнув згори її компаньйон, силкуючись мотуззям скріпити порушений дах. — Оті слимаки-королази, яких там аж кишить? Недотепи, слизькі, аж від них тхне…
ГРЮК!
— Тогу! — стривожено зойкнула Глім. — Що з тобою?
Тог не відповідав. Глім — серце їй стискалося від важкого передчуття — підібрала спідницю і видряпалася по драбині нагору. Дах був порожній. У гофрованому шиферові з залізного дерева зяяла діромаха з нерівними краями.
— Тогу! — знову закричала вона.
— Я тут, унизу, — долинув приглушений голос.
Щосили чіпляючись тремтячими пальцями за шифер, Глім полізла дахом і невдовзі вже зазирала в отвір. Видовище, яке відкрилося її очам, лякало своїм безглуздям. Посеред кімнати валявся величезний шмат деревини. Під ним лежав Тог.
— Допоможи, — прошепотів він. — Я не годен поворухнутись. Не… не можу дихати.
— Тримайся! — закричала йому Глім. — Я вже до тебе йду.
Тремтячи всім тілом, вона полізла задки по даху і намацала ногою верхній щабель драбини. Вітер жалив її в пальці. Дощ періщив по обличчю. Повільно, обережно вона спустилася по драбині і зайшла всередину.
— О сили милосердні! — вигукнула вона, і пальці її рук сягнули амулетів, що висіли на шиї.
Зблизька шмат деревини видавався ще більшим. Уламок був вигнутий, полакований і виблискував у ліхтарному світлі золотими літерами — «Гарців…» Слово уривалося на зазубленому краю.
— Скидається на уламок повітряного корабля, — зауважила Глім. — Хоча якому недоумку могло спасти на думку літати в отаку негоду…
— Хай йому грець! — прохрипів Тог. — Зніми з мене цю штуку!
Глім винувато здригнулася.
— Ой Тогу. Пробач, Тогу, — задріботіла вона.
Морщачи з натуги чоло, вона щосили потягла до себе дерев’яний уламок. Він виявився важкий, набагато важчий, ніж здавався на око. І попри всі її зусилля, шмат деревини тільки ледь зрушився з місця. А проте зрушився. Цього було цілком досить, щоб Тог вивільнив свої ноги і трохи відповз назад.
— Готово! — заволав він.
— У-у-ух! — видихнула Глім, і дошка гримнула на долівку. — О Тогу, — промовила вона, — ти цілий?
Міський гном прискіпливо оглянув своє тіло згори донизу.
— Гадаю, так, — озвався він нарешті. — Кістки принаймні цілі. — Він кивнув головою на корабельний уламок. — Натомість про команду цієї штуки, боюся, такого не скажеш.
— Як на твою думку, то були спілчанські крамарі чи небесні пірати? — поцікавилася Глім.
Тог провів пальцями по блискучій поверхні з золотими літерами.
— Важко сказати напевне, — озвався він нарешті. — Зрештою не один тобі біс? Мабуть, ще не потрощений на гамуз, цей корабель був неабиякий красень.