Та попри всі свої побоювання та острахи, мешканці Нижнього міста ще дужче тривожились, коли цей гук не озивався. Бо, хоч які страхітливі, тамті огидні звуки були провісниками народження летючого каменю, від якого залежали геть чисто всі. Якби його запаси раптом вичерпалися, жоден корабель уже не зміг би знятися у небо.
Дістаючи від Нижнього міста щедру винагороду, вчені чудово усвідомлювали виняткове практичне значення своєї діяльності. Воно робило їх надзвичайно впливовими, забезпечувало шалені зиски і змогу безхмарно існувати у величному летючому місті, не занедбуючи і своїх власних піднебесних досліджень.
Попри всю важливість летючих брил, учені не відчували потреби в охороні Каменосаду. Це завдання сміливо можна було передоручити білим крукам. Тієї миті, коли вчений люд згортав свою роботу і покидав Каменосад, великі білі птахи з лопотом та кряканням злітали з Піднебесної Обсерваторії і накидалися на туші волорогів і тілдерів, залишені спеціально для них, або, коли до Санктафракса зазирала смерть, на викладені тут за ритуалом тіла самих померлих учених.
І ось на місце смерті та народження — Каменосад — упав в огнистий метеор. Крізь заводи вітру, який голосив між кам’яними брилами, долинув ледь чутний посвист, і білі круки уздріли крихітну світну кульку, що летіла сюди з відкритого неба.
З її наближенням свистючий звук гучнішав, а світло — яснішало. І коли пасмо темних хмар заступило раптом місяць, Каменосад не потьмянів, а став ще яскравіший від світла, що лила на нього ряхтлива куля. Світло перетворювало воду в низинах та западинах на чорні дзеркала, а нагромадження кругляків ставали схожими на блискучі срібні кулі.
Білі круки лопотіли своїми кошлатими крилами і лячно кричали. То була падуча зірка, і вона линула просто до їхньої камінної домівки.
Нижче, нижче, ще нижче і… бу-бух! Оглушливо гримнула куля, приземлившись побіля найвищої кам’яної піраміди і здійнявши фонтан брудних бризок. Там вона й лишилася. Сяйна, але непорушна.
Цікаві білі круки підскочили до ясного предмета і обступили його колом. Чи безпечний він? І чи їстівний? Вони верещали, лопотіли крильми і нервово дзьобали кулю, аж поки їх спинив сердитий Краанів окрик:
— Ква-а-арк!
Коли у Каменосад потрапляло щось незвичайне, про пригоду слід було негайно повідомляти Професора Темрявознавства. Цей обов’язок покладено на Краана — як на ватажка зграї білих круків.
— Ква-а-арк! — прокричав він удруге, покидаючи сад.
Білі круки мали охороняти світний предмет до його повернення.
— Хутчій, бовдуре! — квапив Професор Темрявознавства. — Побий тебе Темнолесник, ти, мабуть, найповільніший візкар на все Нижнє місто! — він одкинувся назад і огрів троля-тягайла по спині своєю дерев’яною патерицею. — Хутчій! — ревів він. — Хутчій!
Троль-тягайло, замість пришвидшити біг, став як укопаний, опустивши дерев’яні голоблі на землю. Професор беркицьнувся назад, обіруч ухопився за бічний поручень і, крешучи з очей блискавиці, накинувся на троля.
— Що це має означати? — заревів він.
— Це означає, що я пішов, — пояснив троль.
Професор роззирнувся довкіл і з подивом побачив, що вони вже біля самісінького Каменосаду.
— Зажди, ще не час, — дратливо гукнув він. — Ти мені ще потрібний. Я хочу, щоб ти довіз мене до самого саду.
Троль-тягайло заперечно похитав головою.
— Ти мене чуєш? — не вгавав Професор.
Переступаючи в пилюці з ноги на ногу, троль-тягайло відвів погляд убік.
— Більше я не ступлю жодного кроку, — сказав він твердо. — Я й так приставив вас далі, ніж зазвичай їжджу, — він здригнувся. — Я ненавиджу це місце. У мене від нього мурашки по шкірі, бігме!
— Воно й видно, — брутально перебив його Професор. Він зліз із візка і розправив мантію. — Чекатимеш на мене тут, — наказав він.
— Але ж… — заскиглив троль.
— Якщо не почекаєш, тобі ж таки буде гірше, — застеріг Професор. — Не застану тебе на місці — начувайся: я особисто подбаю, щоб ти вже до скону не возив ніяких візків.
Троль-тягайло кинув через плече тривожний погляд.