То було тіло повітряного пірата, який лежав ниць із повернутою набік головою і світився від голови до п’ят яскравіше за палаючий смолоскип.
— Я знав, що небесний корабель мені не привидівся, — промурмотів Професор. — Мабуть, він вибухнув. А падучі зірки, оті вісім світляних куль… — він знову перевів погляд на сяйного небесного пірата. — Чи не команда то була?
Крякання білих круків стало ще пронизливіше. Тепер Професор уже розумів, чому вони так ревно оберігали свою знахідку і чому його прибуття так їх розлютило. Для них повітряний пірат, який упав до них просто з неба, був дармовою їжею — дарівщиною, поласувати якою їм не давали Краан та отой чужак у мантії.
Професор нагнувся до небесного пірата і вхопив його за плече. Щойно він торкнувся нерухомого тіла, як у його пальці ніби вп’ялося безліч голок. Він відсмикнув руку і приглянувся пильніше.
— Волорожаче хутро, — промовив він у задумі. Він звернув увагу на статуру повітряного пірата, на його молодий вік і густе, скуйовджене волосся. Цього разу, беручись за плече, Професор був обачніший. Він перевернув пірата горілиць і зазирнув у лице.
— Ти! — вигукнув Професор. Від тіла йшло лиховісне мерехтливе сяйво. — О Живчику, що з тобою сталося? Що-бо ти накоїв?
Кругом кричали і крякали білі круки, найсміливіші з них підскакували до Живчикових ніг, намагаючись поцілити в них своїми жахливими дзьобами.
— Живчику! — розпачливо закричав Професор. Відважний юний капітан повітряних піратів був ще живий, але швидко згасав. — Живчику, отямся! Я заберу тебе назад у Санктафракс. Живчику! Ти не послухався мене. Авжеж не послухався! «Я капітан небесних піратів», доводив ти мені. «Як і мій батько, а перед ним — його батько», — казав ти. «Це у мене в крові». І поглянь, куди тебе закинуло. О, якби це тільки міг бачити твій батько Квінтиніус Вергінікс…
Почувши батькове ім’я, Живчик стрепенувся. Професор усміхнувся. Білі круки подалися назад із роз’ярілими криками.
Живчикові повіки здригнулися. Завваживши цей порух, Професор не на жарт розхвилювався.
— Може, мені слід назвати інше його ім’я? Ім’я капітана, що його боялися і поважали дужче, ніж усіх капітанів повітряних піратів, які будь-коли борознили небо. Захмарний Вовк…
Живчикові очі різко розплющились.
— Батьку, — озвався він.
— Ні, Живчику, — лагідно мовив Професор, — це не твій батько. Це я, Професор Темрявознавства.
Одначе ніщо не свідчило, що Живчик упізнав Професора, його невидющий дикий погляд блукав десь далеко. Вуста Живчикові теж не зронили жодного слова. Професора опанувало лихе передчуття. Поминаючи оте дивне сяйво, яким променіло його тіло, юний капітан не зазнав ніяких ушкоджень, натомість із розумом було вочевидячки не все гаразд.
Білі круки знову підступили ближче. Краан скубнув найцікавішого з них і повернувся до Професора.
— Ідіть! — прокаркав він. — Ну ж бо, забирайте падучу зірку!
Зі стривоженого голосу птаха Професор зрозумів, що Краанові несила довго утримувати решту білих круків на безпечній відстані. Чимдуж силкуючись не помічати безтямного виразу в невидющих Живчикових очах, Професор узяв хлопця попід пахви і відірвав од землі.
— Ну ж бо, йди, — буркотів він. — Чув! Ти зможеш.
Небо на сході почало сіріти, коли Професор пошкутильгав Каменосадом, одною рукою притримуючи Живчика за плече, а другою спираючись на патерицю.
— Отак, Живчику, — підбадьорливо приказував він. — А тепер іще трішечки…
Розділ п’ятий
Кулькап
— Падуча зірка! — З ночі виринула самітна постать молодшого підручного, юнака зі скуйовдженою чуприною і в бахматій мантії. — Як смішно! — мурмотів він.
Буря вщухла, і вчений люд виповзав зі своїх численних сховків.
— А це що за з’ява? — озвався хтось глумливо за спиною у хлопця. — Ги-ги! Недорослий синок якогось спілчанського татуся. Як це так, Кулькапе, що ти не сидиш у бібліотеці, встромивши носа у скрижалі?
Голос належав цибатому учневі у помережаній хутром мантії: у такому вбранні ходили всі у Коледжі Хмар. Ще кілька учнів стояли поруч нього і, струшуючи пил зі своїх мантій, хихотіли.
— Я подумав… — промимрив хлопець. — Здається, я щось побачив, Воксе.
— За небом нехай спостерігають ті з нас, хто на цьому розуміється, — ядуче зауважив Вокс. — Тобі що, мало туалетів чи розхлюпаних помий, які не діждуться, коли їх приберуть?
— Я… я просто проходив мимо, — відказав Кулькап, незграбно горнучи до грудей в’язку сувоїв.
