— Так, ти, — сказав він. — Допоможи мені занести Жив… хм, мого друга до Школи Світлознавства і Темрявознавства, хм…
— Слухаюсь, пане. Умент, пане, — примовляв Кулькап, завдаючи Живчика собі на спину.
— Я так розумію, що ти вмієш тримати язика за зубами, — гомонів Професор, показуючи дорогу. — Мені зовсім не хочеться, щоб через плітки вчених мій друг утратив спокій.
— Так… авжеж, — стиха відповів хлопець. Професор насторожено зирнув на Кулькапа.
— Як тебе звати, хлопче? — поцікавився він.
— Кулькап, якщо ваша ласка, — відповів хлопець. — Санктафракський молодший підручний.
— Молодший підручний, — повторив Професор, примружуючи очі. — На вигляд наче з Нижнього міста. Не здивуюсь, якщо у тебе багатий батько-спілчанин.
Вони вже майже дісталися шкільної брами.
Кулькап кивнув головою.
— Так, пане. Мій батько належить… — він урвав себе на півслові. — Належав до Спілки, пане.
— Дуже добре, дуже добре, — розгублено задріботів Професор.
Вони дісталися оббитих дверей Школи Світлознавства і Темрявознавства, — як здалося Кулькапові, аж надто швидко.
— Спасибі тобі, юначе, — подякував Професор, підштовхуючи до входу незнайомця, який усе спотикався. Великі оббиті двері голосно гримнули за ними.
Кулькап лишився на вулиці сам, почуваючись покинутим. А далі що? Він обкрутився на місці й поплентав назад тією самою дорогою. Скільки йому ще тут залишилось? Щонайбільше тиждень! А потім його витурять утришия і він з убогими пожитками у клунку, затиснутому під пахвою, ступить у кошик, аби назовсім повернутися до Нижнього міста.
— Нічого, Кулькапе, — сказав хлопець сам собі. — А тим часом я знайду найтемніший, найзакуреніший кут у Великій бібліотеці, і хто знає? — хлопець визивно всміхнувся, — може, про мене зовсім забудуть — достоту, як забули про оті всі берестяні сувої!
Розділ шостий
Усередині й зовні
У Трапезній Вежі без угаву бемкав величезний обідній гонг. Наче за сигналом, разом порозчахувалися двері усіх шкіл та коледжів, і вулиці заповнив бурхливий гомінкий потік зголоднілих професорів, спудеїв та асистентів, які стікалися до Вежі. Кулькап, устромивши очі в землю, з серцем, що важко бухало у грудях, приєднався до них. Прокравшись у галасливу трапезну, він ухопив з полиці таріль та мідяну миску і розчинився у розвированому натовпі тих, що чекали на обід.
Відтоді, як Професор Темрявознавства вдався до нього по допомогу, збігло десять днів. Цей весь час Кулькап переховувався, скулившись у закуреному куті Великої бібліотеки біля своїх улюблених сувоїв, поринаючи у вміщені там фантастичні розповіді та легенди. Ніхто його не тривожив, і він покидав бібліотеку тільки, щоб роздобути їжу — пиріжок, належний чистильникові вбиралень, тілдерову ковбасу, яка часом перепадала йому з чийогось недогляду.
Та минала не менш як доба, поки йому знову випадала нагода чогось попоїсти. Коли він чув обідній гонг, голод робив його відчайдушним. Він так йому дошкуляв, що хлопець не боявся потрапити на очі комусь із Коледжу Хмар і навіки розпрощатися із Санктафраксом через порцію гарячої, смачнючої, приправленої всілякими присмаками тушкованої тілдерятини.
За довгими високими столами сиділа вища професура і чекала, поки її обслужать. У галереях, що тяглися попід стінами, біля громадських підлевниць товклися гамірні юрми вчених та старших спудеїв. А в «ямі» унизу, біля харчувальних рур, що в’юнились донизу від величезного головного казана, галасувала і лементувала чимала ватага підручних. Торуючи собі шлях крізь розбурханий натовп, Кулькап просто не міг не чути уривків розмов.
— Відділок Психокліматичних Студій твердить, що недавно вночі промчав шквал-духовій, — говорив один спудей. — І він ще й досі дається нам узнаки.
— Знаю, — кивнув головою його співрозмовник. — Я вже думаю-гадаю, чи розвіється коли-небудь ота гидота в небі?
Тривалий морок, який наліг після отієї фатальної ночі, приніс із відкритого неба ще один прикрий погодний сюрприз. Дощ — чуттєфільтри як у піднебесній Вежі, так і в мансарді Відділку Психокліматичних Студій мінилися всіма відтінками темно-синього кольору — обіцяв затопити всю округу загальним смутком. Густий оліїстий туман викликав тимчасову глухонімоту в мешканців кількох північних кварталів Нижнього міста. А минулої ночі страшенна злива спричинила напади раптової люті у нетряків бон-доків.
Несподівані погодні зміни поставили досі нічим не примітний Відділок Психокліматичних Студій у центр загальної уваги. Нині його декан, дебелий графоман на ім’я Луд Сквімікс, гоноровито сидів за найвищим довгим столом і без угаву плямкав губами, наминаючи тушковане м’ясо і перестаючи працювати щелепами хіба для того, щоб голосно відригнути.