— Я збираюся клопотатись про місце у відділку, — говорив третій спудей. — Ось де сьогодні робота! — він крадькома озирнувся. — Я чув, що вітролови і хмарогляди об’єднуються.
— Ет! Ніякого пуття з того не буде, — пирхнув його співрозмовник. — Збіговисько ходячого антикваріату.
По всій трапезній гарячково обговорювалося одне й те саме. Змови та інтриги стали тут повсякденністю. Але — ніби цього було замало — ходили ще й плітки, байдужими до яких не міг лишатися навіть найпоміркованіший люд.
Угорі, в галереї Коледжу Дощознавства, старший учень звертався до свого сусіда:
— А я чув, ніби він щось затіває. Щось підозріле!
Кулькап нашорошив вуха.
— Щось підозріле? — перепитав співрозмовник. — Що, сам Найвищий Академік?
— А то хто ж! — відповів перший старший учень. — За моїми джерелами, у Школі Світлознавства і Темрявознавства він утримує когось під замком. Кажуть, бідолаху знайдено в Каменосаду, і я охоче цьому вірю. Він виглядає як волоцюга і ще не зронив жодного слова, а від його крижаного погляду кров у жилах холоне.
— Якщо вірити тому, що про нього подейкують — він сущий божевілець, — озвався з горішньої галереї учень-хмарогляд. — А ще він виє!
— Виє? — в один голос здивувалися спудеї-дощознавці.
— Точнісінько, як лісовий вовк, — кивнув головою хмарогляд. — Щоночі. Звісно, до вашого факультету звук не долітає, зате у всьому Коледжі Хмар чути пречудово. Нічого приємного.
Кулькап нахмурився. Зачаївшись у своєму бібліотечному сховку, він також чув дивне нічне виття, але йому й на гадку не спадало пов’язувати його з незнайомцем із непорушним поглядом, якого він зустрів із Професором Темрявознавства отого пам’ятного бурхливого ранку.
Пропихаючись до харчувальних рур, він тільки й думав, що про чудного прибульця.
Із чуток випливало: таємничий незнайомець не хто інший, як Живчик — юний капітан небесних піратів, якого у Санктафраксі зустрічали як героя ще кілька тижнів тому. Казали, ніби він зробив те, на що досі не зважувався ніхто, — помандрував у відкрите небо без страхувальної линви. Подейкували, ніби там із ним щось приключилося. Щось неземне, незбагненне; щось таке, що відібрало йому язика та розум. Якщо чутки не брехали, у цій історії було й щось комічне: Найвищий Академік надав йому звання Помічника Професора Світлознавства.
Натовп сунув до рур. За спиною у Кулькапа двоє молодших учнів-вітроловів кляли свою лиху долю.
— Вітровиміри, вітровиміри і знову вітровиміри! — бідкався один з них. — А Професор — просто лютий тиран!
— Лютіших не буває, — підтвердив другий.
Кулькап зітхнув. Принаймні з вашим майбутнім усе гаразд, гірко подумав він. Не те що з моїм. Він здригнувся, мідяна тарілка випала йому з рук і задзеленчала по кам’яній долівці.
Довколишні дощознавці та хмарогляди здивовано витріщилися на худого хлопчину зі скуйовдженою чуприною.
— Та й, зрештою, ми не козачки на побігеньках, — зауважив, пирхнувши, один із вітроловів.
— Вилупок із Нижнього міста! — зневажливо скривився другий.
— Сили небесні! — проревів чийсь голос із-за найвищого довгого столу, і всі повернули на нього голови. То був Луд Сквімікс, який мало не вдавився своїм тушкованим м’ясом. — І хто б міг подумати! — проплямкав він із напханим ротом.
Хтось із подиву впустив кухля.
— Присягаю, — заверещав іще хтось, — це він!
Очі всіх присутніх прикипіли до найвищого довгого столу. Туди, де трапезували найвидатніші вчені мужі, Професор Темрявознавства вів до вільного місця якогось незнайомця з божевільними очима.
Учні вмить забули про молодшого підручного, який затесався в їхні лави.
— Очам своїм не вірю, це Живчик! — долинув до Кулькапа голос одного з них. — Я певен, ви тільки погляньте на нього!
— Ну, чисто тобі шаленець, — погодився другий.
— І він — не хто інший, як наш новоспечений Помічник Професора Світлознавства! — прокоментував третій. — Не хотів би я опинитися серед його учнів!
— Ще б пак! — засміявся перший учень-дощознавець. — Злива в одну краплю — ось що він таке! — і всі вибухнули дружним реготом.
Усі, за винятком Кулькапа. Учні були надто тупі, аби під зовнішнім виглядом вгадати ще дещо. Кулькап знову поглянув на Живчика. Щось привертало увагу в цьому юному Помічникові Професора — його яскраві очі світилися якимось немовби хворобливим розумом. Раптом Кулькапа пронизав здогад: десь-найпевніш Живчик не стратив ані крапелинки свого розуму! Просто його погляд спрямований усередину його самого.