— Мені здається, хробаче-короїде, я маю до тебе з кілька незавершених справ, — почав Вокс, видобуваючи із бганок свого вбрання замашного кийка. Він махнув ним у повітрі, намагаючись навідліг торохнути Кулькапа по голові й повалити його на землю.
— Воксе! — аж задихнувся від обурення хлопець. — Ти, здоровило, бугаю, задирако… ой!
— І де ж тепер твій так званий професор, та, вилупку з Нижнього міста? — глумився Вокс. — Де бравий капітан Живчик, рятівник Санктафракса?..
— Осьдечки! — вирослий наче з-під землі Живчик ухопив Вокса за зведену догори руку і заламав її за спину.
— А-а-а! — заверещав учень, упускаючи кийка додолу.
Живчик турнув його.
— Здається мені, шановний мій учню, Кулькапові потрібна допомога, — звернувся він до Вокса.
— Ав… авжеж, пане, промимрив Вокс, ціпеніючи перед юним професором.
— І струсиш пил із його мантії, раз така музика.
Вокс незграбно допоміг Кулькапові звестися на ноги і обтрусив його.
— А тепер іди своєю дорогою, — наказав Живчик. — І щоб я більше не бачив, що ти до нього сікаєшся, а то світить тобі безповоротна подорож у кошику до Нижнього міста. Ясно я висловлююся?
Вокс понуро кивнув головою і швиденько ушився. Його поплічники накивали п’ятами ще раніш.
— Спасибі, професоре, — подякував Кулькап.
Живчик усміхнувся.
— Скільки тобі казати, — мовив він, — називай мене Живчик!
— Так, проф… Живчику.
— І ще, Кулькапе.
— Слухаю, Живчику!
— Ти загубив оце, — і юний професор простяг своєму учневі пожмакані рукописи. — І не закурюй так незбожно свою пречудову мантію берестяним порохном.
— Гаразд, Живчику, — щасливо усміхнувся Кулькап, пускаючися слідом за Професором до Школи Світлознавства і Темрявознавства.
У Школі Світлознавства і Темрявознавства Живчиків кабінет містився на вершечку західної вежі. То була вигідна і затишна комірчина з підвісними кріслами та палаючою грубою. Попід стінами стояли стелажі, ущерть заповнені рядами книжок у шкіряних оправах, стосами паперу, перев’язаного стрічками, та складною світлодослідницькою апаратурою. Те все припало грубезним шаром пороху.
Живчик дивився, як Кулькап, сидячи перед грубою з розчиненими дверцятами, звідки лилося фіалкове світло, і, встромивши носа у сувій, пожадливо щось читав. Мабуть, світляком палить, подумав Живчик, і спогади перенесли його у дитинство, проведене з лісовими тролями, у дні, коли він сидів на тілдерячому килимі перед вогнем і слухав Спелду — свою названу матір, — яка переповідала історії дрімучого Темнолісу.
Світлякові поліна давали багато тепла, проте, стаючи плавучими при горінні, так і поривалися вилетіти з груби, якщо забути засунути засувку. Час від часу Кулькап підводив очі догори і запихав назад у грубу палахкотючу головешку, яка загрожувала ось-ось випурхнути у кімнату.
— Що ти там читаєш? — запитав Живчик, не приховуючи нудьги.
Його молодий учень бачив, що Санктафракс, а надто — церемонні умовності Школи Світлознавства і Темрявознавства гнітять юного капітана небесних піратів.
— Старий сувій, професоре, — пояснив Кулькап. — Я знайшов його у Великій бібліотеці — він просто вражає…
— Називай мне Живчиком, — нетерпляче урвав Живчик. І додав, уже трохи лагідніше: — Заздрю я тобі, Кулькапе.
— Мені, Живчику? Але чому?
— Ти можеш узяти берестяний сувій і перенестися невідь-куди. Я дивився, як ти цілими годинами сидиш тут, наче у трансі, вискіпуючи щось у клаптиках кори, побитих лісовою міллю та хробаками-короїдами. Ти — вчений з пуп’янку, Кулькапе. А я… — він замовк. — А я — небесний пірат!
Живчик звівся на ноги, пройшовся тісним кабінетом і розчахнув вікно. Крижаний дощ бризнув у його задерте догори обличчя, збігаючи по шиї на плечі.
— Ось де я мав би бути, — показав він кудись за Санктафракс. — Он там. Мав би ширяти в небі в ранзі капітана піратського корабля. Як мій батько і як його батько ще до нього. Це у крові, Кулькапе, і мені так цього бракує!
Кулькап відклав сувій і зловив готову випурхнути головешку щипцями для дров.
— О, Кулькапе, — провадив Живчик, не зводячи очей з безмежної небесної далечіні за вікном. — Ти ніколи не чув, як співає вітер у снастях, не бачив, як світ розгортається перед тобою, наче мапа, не відчував, як повітряні потоки тріпочуть твоїм чубом, коли ти летиш у небі. Якби ти скуштував цього всього, то зрозумів би, яке це убозтво — тулитись у нашому тісному кабінеті. Я почуваюсь наче птах із підітнутими крильми.