— Я люблю Санктафракс, — відповів Кулькап. — Мені подобаються його вежі, хідники, Велика бібліотека — і цей тісний кабінет. Та я не сидів би зараз тут, якби це не робилося заради вас. — Раптом знітившись, він спустив очі додолу. — Еге ж, я пішов би за вами хоч куди, навіть… — Він махнув рукою на відчинене вікно. — Навіть туди, у відкрите небо.
Живчик здригнувся.
— Такі вже були, що йшли туди за мною, — мовив він стиха.
— Ваша команда? — запитав Кулькап.
— Моя команда, — сумно прошепотів Живчик. Вона стояла у нього перед очима, така різношерста, але така слухняна команда, яку йому пощастило сформувати: плескатоголовий гоблін, живолуп, ельф-дубовик, водоблуд, Камінний Штурман, блукай-бурмило та стерничий в окулярах. Вони
повірили в нього, пішли за ним у відкрите небо — і згинули там. — Не знаю, як, але я погубив їх, Кулькапе. Бачиш, як буває небезпечно довірятися мені.
— А ви запевне знаєте, що вони мертві? — запитав Кулькап.
— Звісно ж мертві! — почав дратуватися Живчик. — А як їм було вижити?
— Ви ж вижили, — заперечив Кулькап. Живчик промовчав. — Я хочу сказати: ви справді бачили, що з ними сталося?
— Чи бачив? — повторив Живчик. — Не пам’ятаю!
— Ви можете згадати бодай щось із тої фатальної подорожі у відкрите небо? — допитувався хлопець.
Живчик похилив голову.
— Ні, — похмуро зізнався він.
— Тоді як ви можете знати, що їх немає серед живих? — напосідав Кулькап. — Скільки було всіх на борту «Позасвітнього гарцівника», коли ви розпустили паруси?
— Зі мною вісім, — відказав Живчик, — Тільки…
— Професор Темрявознавства казав, що бачив у небі вісім падучих зірок, — випалив Кулькап.
— Кулькапе, що ти верзеш? — нахмурився Живчик.
— Я бовкнув зайве, — знітився Кулькап. — Професор звелів мені не нагадувати вам про ваше минуле життя. Вас, мовляв, це тільки засмучуватиме…
— Засмучуватиме? Звичайно, це мене засмучує! — вибухнув Живчик. — Якби я хоч на хвильку припустив, що хтось із них ще живий, я покинув би це місце не гаючись ні хвилини і знайшов їх будь-що-будь!
— Гадаю, саме цього й побоюється професор, — похитав головою Кулькап. — Живчику, забудьте, що я сказав.
— Забути?! — накинувся на нього Живчик. — Я не зможу забути! Кажеш, вісім падучих зірок? По зірці на кожного пірата з «Позасвітнього гарцівника»… Кулькапе, ану подумай, чи не казав професор, де ті зірки приземлилися?
— Ну, я… я гадаю, що…
— Я можу відповісти на це запитання, — почувся чийсь голос. У дверях кабінету стояв Професор Темрявознавства. — Живчику, хлопче мій, я мав би знати, що не зроблю з тебе професора, — промовив він сумним голосом. — Ти, як і твій батько, природжений шукач пригод — і, мабуть, як і йому, тобі судилося канути навіки десь у відкрите небо.
— Мій батько? — схопив Професора за руку Живчик. — Ви знаєте, що сталося з моїм батьком?
Професор заперечно похитав головою.
— Тільки те, що його забрала Велика буря багато тижнів тому, і відтоді його не бачили, — він зазирнув у саму глибину стривожених Живчикових очей. — А ти… чи ти, бува, не звідти?
— Я не знаю, — відповів Живчик жалісним голосом. Не пам’ятаю, — він обхопив Професорову руку своєю і міцно її стис. — Професоре, ви повинні допомогти мені знайти мою команду. Як їхній капітан я дав слово ніколи, ні за яких обставин їх не покидати. Якщо лишається бодай іскорка надії, що хтось із них живий, я зобов’язаний дотримати обіцянки.
— Але ж бо, Живчику, — заперечив Професор. — Навіть якщо…
— І можливо, — провадив Живчик, перебиваючи Професора, — цілком можливо, що команда допомогла б мені оживити свої спогади. — Він одступив від Професора і зазирнув йому в вічі. — Бо хто знає, що саме могло вивітритися з моєї голови отам, у відкритому небі. Може, щось цінне? Для вас, Професоре. Для Санктафракса.
Професор збентежено кивнув головою. Живчик мав рацію. Загнавшись у такі далі відкритого неба, він пережив щось таке, чого ще ніхто до нього не переживав; зробив щось таке, про що самому сивобородому вченому лишалося тільки мріяти — побував у самісінькій кухні погоди! Що більшого, Живчик лишився живий і повернувся, аби повідати про свої пригоди. Щоправда, зараз його розум за сімома замками, та якби поталанило їх відімкнути…
— Чудово, — погодився Професор. — Я бачу, ти при розумі. Рушай на пошуки своєї зниклої команди, Живчику, з моїм благословенням. — Він видобув зі згорток своєї мантії шкіряного капшука, туго натоптаного золотими монетами, і вклав Живчикові у долоню. — На дорогу, — пояснив він. — Тільки не сміти ними. А зараз ходімо до мого кабінету, я покажу тобі мапу, складену ще тої ночі, коли ти впав на землю. Вона показує приблизне розташування інших падучих зірок — якщо я не помилився в розрахунках. Кілька з них упали неподалік, десь у Нижньому місті. Деякі полинули далі, в Темноліс, нехай допоможе їм Небо. А ще одну — останню— занесло так далеко, що мені не пощастило навіть приблизно визначити місце її падіння.