— Покажіть мені мапу, Професоре! — розхвилювався Живчик. Він обернувся до свого учня. — Ми подамося на пошуки моєї команди, Кулькапе. Щоб знову бути разом… — його осяяв якийсь здогад. — Може, вони навіть розкажуть мені про батька…
— Живчику, — в голосі вченого мужа забриніла криця. — Ходімо рихтуватися до цих ловів зірок, якщо вже ти повинен вибиратися на них. А я бачу, що таки повинен. Тільки, заради Неба, полиш цього хлопця, поки він живий і неушкоджений, тут, у Санктафраксі, де йому й належить бути.
— Перепрошую, Професоре, — Кулькап ступив крок уперед, узяв Живчика за руку і глянув ученому просто в вічі. — Але я теж дав обіцянку.
Розділ восьмий
«Нічліжка під сон-деревом»
— Кулькапе, — стиха озвався Живчик, — незабаром кошик буде тут. — Хлопець відірвав
погляд від старого берестяного сувою, що його він якраз вивчав. — Подумати лишень! — усміхнувся Живчик. — Ми ось-ось подамося на важкі, коли б не сказати, марні пошуки, а ти сидиш устромивши носа в сувій.
— Перепрошую, Живчику, — вибачився Кулькап, — але саме від цього сувою мені аж дух забиває.
— Ти аж гинеш, так тобі хочеться розповісти мені про це, — усміхнувся Живчик. — Ну що ж, шквар!
— Це «Міф про Верхоріччя», проф…. я хотів сказати, Живчику, — схвильовано почав Кулькап.
— Що, ота стара байка? — скривився Живчик. — Спелда, моя матір — певніше, лісова трольчиха, яка виховувала мене, як рідного сина, розповідала її мені, коли я був ще дрібнятком! — На вустах його заграла усмішка, а погляд затуманився. — «Колись, давним-давно в оксамитово-чорній пітьмі спалахнула іскорка…» — промурмотів Живчик. — О, як билося моє серце, коли вона промовляла ті слова! Із тьми-тьменної історій, що вона розповідала, «Міф про Верхоріччя» мені завжди найбільше лягав на душу.
— «Іскорка промайнула в небі. І задихав вітер. І заплакав дощ…» — прочитав Кулькап.
Живчик кивнув головою.
— «І всміхнулося сонце. І почалася найперша з усіх хвилин», — вели вони далі в один голос.
— Таж ви знаєте її напам’ять! — вразився Кулькап.
— «Міф про Верхоріччя» розповідають по всіх закутках Світокраю, — пояснив Живчик. — Я чув його під землею від мегер-печерниць, чув на борту «Бурелова» — розказують його по-різному, але суть одна й та сама. Те, що ти щойно прочитав, — класичний варіант.
— Прочитане наповнює речі змістом, — зауважив Кулькап.
Живчик смикнув за кінці своєї нашийної хустини.
— Подеколи і в давніх оповідках криється зерно істини, — поважно вирік він.
— Отже, ви думаєте, — ухопився за ниточку Кулькап, — що десь там криється місце, звідки все почалося?
— Себто, що «Матір Бур влучила у найвищу гору отої голої, засіяної скелями землі, й заронила в неї життя»? — спитав Живчик. — А чом би й ні? Я бачив повно всіляких див аж он там — у Темнолісі, у Присмерковому лісі… — він замовк.
— Що сталося, Живчику, — стурбовано запитав Кулькап.
Живчик дивився в небесну пустку, що сягала аж ген за Світокрай.
— Там щось є, — прошепотіли його вуста. — Я певен цього. Щось таке, чого я не здумаю, — його голос зазвучав твердіше. — Щось таке, що я мушу здумати.
— Живчику, — Кулькап показав очима на щось у товариша за спиною, — кошикотяг прибув.
Живчик і Кулькап без слова вмостилися в кошику. Кулькапові трохи нудило. Дрібногоблін-кошикотяг відчепив линву, узявся за корбу, і вони стали поволеньки спускатися з плавучого міста вниз.
— Якої тільки погоди не випадало цими днями, — зронив дрібногоблін і глянув скоса на пасажирів. — Та я певен, що ви обидва і без мене це знаєте.
То була очевидна спроба щось вивідати. Як і всі мешканці Нижнього міста, дрібногоблін відчайдушно шукав якогось пояснення для погодних сюрпризів, на які останнім часом не скупувало відкрите небо. Та Живчик дрібногоблінові не відповів, і Кулькап промовчав теж…
Коли кошик спустився нижче, Живчик і Кулькап поскидали і поховали свої мантії, щоб не впадати городянам у вічі. Що нижче вони спускалися, то відчутніші ставали запахи Нижнього міста. Знайомі різкі запахи. Дух смажених бобів, кави з соснової живиці, пригорілого тілдерового жиру, а також млосно-солодкавий ароматпарфумів, яких не шкодували, щоб заглушити сморід застояних нечистот. І галас. Торохтіння коліс із залізного дерева по бруківці, сміх і жарти, нескінченна метушня гарячкової діяльності.