Дрібногоблін пришвартував кошика у ремісницькому кварталі — безладному нагромадженні залізяних крамниць, шкіряних майстерень та гут.
Ступивши на землю, Живчик показав на покручений завулок ліворуч від себе.
— Сюди Кулькапе. Діяти треба методично, тож для початку обійдімо всі таверни східної частини Нижнього міста.
— Але я зовсім не хочу пити, — спантеличився Кулькап.
— Я теж, Кулькапе. Спрага мучить інших — купців, работоргівців, діляків та повітроплавців. А коли вони п’ють, Кулькапе, вони плещуть язиками. А коли вони плещуть язиками, ми наставлятимемо вуха. І може (я кажу тільки, може), щось та й почуємо. Тримайся мене, — напучував його Живчик, — і нехай твої очі дивляться, а вуха слухають.
— Що-що, а слухати я вмію, — усміхнувся Кулькап, і вдвох із Живчиком вони розчинилися в натовпі.
Невдовзі Кулькап утратив лік заїздам, тавернам та всіляким гадючникам, у яких їм довелося побувати: «Прудконогий Тілдер», «Іржавий якір», «Гачок» — одна назва змінювала іншу. І все ж на кінець першого дня їм так нічого й не вдалося почути! Утомлений, з важкими, мов олив’яними, ногами, Кулькап слідом за Живчиком вийшов із «Рудодуба». Давно вже запала ніч, на вулиці світилися лойові ліхтарі. Кулькап обвів краєвид затуманеним поглядом.
— Куди б нам… — він широко позіхнув, — податися ще?
— На сьогодні вже годі, — усміхнувся Живчик. — треба десь спинитися на ніч, а завтра продовжимо пошуки.
— Ви хочете перебути ніч тут, у Нижньому місті? — непевно роззирнувся Кулькап.
— Ми почали пошуки моєї зниклої команди, Кулькапе, — нагадав йому Живчик. — І негоже бігти назад у Санктафракс щоразу, як ми змокнемо, змерзнемо чи натомимося, еге ж?
— Ні, — ледь засмучено похитав головою Кулькап, — гадаю, негоже.
Вони спинились на нічліг у темній горішній кімнатинці «Рудодуба». Вона була скромна, зате зручна. Попід стінами лежали два солом’яники, у куті виднівся великий глек із питною водою, і вони негайно промочили свої горлянки і змили з себе запах застояного диму.
— Добраніч, Кулькапе, — нап’яв на себе ковдру Живчик.
— Шукайте свого коріння, капітане, — прошепотів чийсь голос.
— Що ти сказав, Кулькапе? — стрепенувся Живчик. Та йому ніхто вже не відповів. Кулькап провалився у глибокий сон без сновидінь.
Проспавши до пізнього ранку, Живчик і Кулькап ситно поснідали і знову рушили на пошуки. Вони все шукали й шукали. За три дні пошуків (які тривали від полудня до опівночі) хлопці обнишпорили всі східні квартали Нижнього міста, спиняючись на нічліг у тій забігайлівці, кінцевому пункті їхнього денного маршруту, в якій їх заставав опівнічний бій дзиґарів. Четвертого дня вони стояли перед таверною під назвою «Нічліжка під сон-деревом» в особливо небезпечному кварталі Нижнього міста — у бон-доках.
— У тебе і в сон-дерева одне коріння, — промовив тихий, свистючий голос у Живчика над вухом.
Хлопець обернувся до Кулькапа.
— Що ти знаєш про сон-дерево?
— Я? — здивувався той. — Нічогісінько, Живчику.
Живчик нахмурився.
— Ну що ж, — промовив він, — чому б не пошукати й тут?
Кулькап зиркнув на вивіску, де було зображене сон-дерево із грубезним ґудзуватим стовбуром і схожими на віяла верхніми вітами. Художник навіть намалював підвішений до гілляки кокон помагай-біди.
— Ну ж бо, веселіше! — підохотив Живчик, ступаючи наперед. — Ми…
БАХ!
Велика довга лава торохнула у вікно праворуч від дверей і вилетіла надвір. Живчик і Кулькап попригиналися і саме вчасно: за мить важке барильце, мов пущене із катапульти, прохурчало над їхніми головами і вибило шкло у дверях, мало не засипавши їх скалками. Відтак на землю хряпнув глек, розхлюпавши те, що в ньому було.
— Чи ж я тебе, Пістряче, не попереджував, що це може погано скінчитися, — почувся зсередини скажений репет.
— Авжеж! — грізно озвався другий голос. — Корита можуть зазнати ушкоджень. Барильця можуть виявитись потовченими! — кожна фраза супроводжувалася тріском трощеного дерева.
— А писки помальованими, — просичав хтось третій. — Сподіваюсь, ти здогадуєшся, куди я гну.
— Так, так, — озвався четвертий голос — тихий і тривожний.