— Чеши відсіля, — сказав він крижаним тоном, — або, присягаюсь, я доведу справу до кінця.
Двійко молотоголовців ззирнулися.
— Ушиваймося! — рявкнув один з них, і, обкрутившись на місці, обидва накивали п’ятами. Ніхто з них навіть не озирнувся на поваленого товариша.
— Сили небесні! — пробуркотів Кулькап. Він простяг Живчикові трофейного ножа
— Лиши його собі, — усміхнувся Живчик. — Ти заслужив на цей ніж. Ти був просто неперевершений, Кулькапе, — додав він. — Зроду б не подумав, що ти на таке здатний.
Кулькап сором’язливо похнюпив очі і застромив ножа за пояс. Живчик вочевидячки перебільшував.
— У цих молотоголовців ніколи не клеїлося із взаємовиручкою, — реготнув Пістряк, чіпляючи кийка назад на стіну. Він повернувся до Живчика та Кулькапа. — Але все одно вони небезпечні. Дякую, за допомогу, панове. — Він підняв одну з перекинутих лав. — Сідайте. Зараз ви скуштуєте вина з мого найкращого барильця, пригощаю, звісно, я.
Живчик із Кулькапом присіли. Кулькап весь упрів, руки йому трусилися. Опинившись тут уперше, він розглядався довкола.
Решта відвідувачів їли-пили по темних закутках, і, здавалося, і гадки не мали про недавню пригоду. Хто сидів під рядами шестикутних барилець, згромаджених під протилежною стіною на кшталт бджолиних чарунків, хто скоцюрбився на низенькому оцупку за питним коритом. У кутку блакитно світилася накрита жаровня, відлунюючи сумний спів палахкотючих головешок.
— Звук такий, як від сон-дерева, — непевно зауважив Кулькап. Його ще й досі тіпав дріж.
— Таж ми у «Нічліжці під сон-деревом», — усміхнувся Живчик. — Вона оживляє в моїй пам’яті Темноліс, коли я був ще хлопчиком. Спелда — мати-трольчиха, про яку я тобі розповідав, — коли пора було облягатися, клала у вогонь цурпалок сон-дерева. Його жалобні пісні заколисували мене, і я засинав.
— Як на мене, надто вже похмура музика, — здригнувся Кулькап.
Пістряк повернувся із трьома повнісінькими кухлями золотавої рідини. Він умостився між Живчиком і Кулькапом.
— За ваше здоров’я, — проголосив він, і всі піднесли до уст іскристе вино марки «Заболонь». — А-а-а! — прицмокнув шинкар, оцінюючи смак. — Чисто тобі нектар.
— Знамените вино, — погодився Живчик. — Правда, Кулькапе?
Кулькап зморщився, коли від шпаркого напою йому запекло в горлі й зашпигало в носі. Він поставив кухоль і заходився терпи очі.
— Знамените, — ледь вимовив він. Потім нахмурив брови і повернувся до Пістряка. — А ви не боїтеся, що ці здирники ще повернуться?
— У глибині душі молотоголовці страхопуди, — реготнув той. — Лякана ворона, як мовиться, і куща боїться. Як піде поголос, що «Нічліжку під сон-деревом» голими руками не візьмеш, вони дадуть мені спокій — принаймні на час. І це все завдяки вам!
— Агов, Пістряку! — почувся грубий голос із далекого закутка. — Ще лісового грогу, та швидше!
— Зараз! — гукнув у темряву Пістряк. Він скочив з лави і витер фартухом руки. — Ані хвилинки спокою, — поскаржився він. — Покличете мене, коли треба буде налити ще.
І Пістряк побіг. Живчик перевів погляд на Кулькапа: той силкувався відсьорбнути вдруге.
— Не нудьгуй, — сказав він хлопцеві. — Ти сиди на місці, а я тим часом розглянуся по залі, якщо ми вже тут. Потеревеню з кимось із завсідників. Може, хтось щось знає.
Кулькап рішуче поставив келиха на стіл, енергійно кивнув головою і звівся з лави.
— Слушна думка, — погодився він. — Я піду з вами. — Йому аж ніяк не усміхалося зоставатися самому в цій лиховісній, темрявій забігайлівці з дивною жалобною музикою. У таверні сиділо і балакало за кухлем пива не менше, як тузінь усіляких істот. Печерники, тролі, гобліни — непросипущі п’янички з одутими пиками та порожніми поглядами.
— Вітаю, друже! Можна тебе пригостити? — звернувся Живчик, плескаючи по плечу якогось курдупля, схиленого над питним коритцем. — Прецікава погода видалася, га?
Курдупель обернувся, і виявилося, що це троль-тягайло. Троль утопив очі Живчикові в обличчя.
— Ч-чог-го тоб-бі? — просичав він.
Живчик підніс руки догори.
— Хочу просто випити. І трохи погомоніти. Пістряче! — гукнув він. — Налий оту посудину моєму друзяці! У нього спрага.
До нього звернулися і порожньо укняпилися йому в перенісся кілька пар посоловілих очей.
— Спасибі, пане, — подякував троль.
Живчикові вдалося привернути його увагу.
— Прецікава, кажу, погода: чудні якісь дощі, град завбільшки з гоблінів кулак, з неба всілякий мотлох падає. Знаєш, я навіть чув, що тут, просто у Нижньому місті, сипалися додолу якісь падучі зірки.