— Риба, — визначив Живчик. — Гнила риба… — він поморщився. — Бур’ян-крайдорожник.
Живчик змалечку чув гостру відразу до запаху квашеного крайдорожника, яким так часто було просякнуте дихання лісових тролів. Тут же цей сморід просто валив з ніг. Гострий. Кислий. Ядучий. Мабуть, він ширився від пінявого шаплика.
— Пиво. Крайдорожняк, — простогнав він.
— Три глеки, так? — запитав хтось із-під дерев’яного шаплика. До них сунув присадкуватий нетряк у якомусь дранті, перекинутому через плече. Трійця просувалася, переступаючи у багнюці тіла поснулих п’яних нетряків.
— Я… е-е-е… Чи не знайдеться у тебе лісового грогу? — запитав Живчик корецького.
— Ні, — сердито відрубав той. — Це питний майданчик. Ми не займаємося тут фіглями-миглями.
Живчик кивнув головою.
— Ну, тоді три кухлі крайдорожняку, — привітно усміхнувся він.
Нетряк видерся дерев’яною драбиною і занурив три бувалих у бувальцях кухлі в шаплик.
— Якщо хтось хоче розвеселитися, то ліпшого годі й шукати, — звернувся Живчик до Кулькапа. — Хоча на твоєму місці я б цього пійла не пив. Воно виграється на гнилому крайдорожникута тельбухах риби-болотниці.
Кулькапа аж пересмикнуло від огиди. Нетряк спустився драбиною вниз.
— Тримайте, — він вручив їм по дерев’яному, вщерть наповненому кухлю.
— Спасибі, — подякував Живчик, кладучи нетрякові у простягнуте лаписько монету. — А скажи-но мені…
Зненацька його увагу привернула купка спраглих нетряків, які стояли осторонь і, лаялися чорно, вимагаючи, щоб їх обслужили. Живчик ліктем торкнувся Кулькапа і кивнув головою на кухлі.
— Спробуймо виторгувати в них якість відомості!
Намагаючись нікого не штовхати (як застерігає одна приказка: «Розхлюпане пиво і пролита кров часто течуть одним річищем»), вони пробиралися крізь неспокійний натовп. Сморід від крайдорожняку посилився. Він здіймався від кухлів, витав у повітрі, сотався крізь пори навколишніх нетряків.
Один із них — здоровенний бурмило — повернувся і впер у прибульців скляні сліпаки. Його погляд прикипів до кухлів у їхніх руках.
— Та невже це все мені? — прогув, мов із бочки, його нутряний голос. — Ви дуже ласкаві! — Він ухопив кухлі, добряче пригостився і знову вилупив на них свої баньки. — Нектар для нетряків! — желіпнув він і зайшовся громовим реготом. Відкинувши геть двоє порожніх кухлів, нетряк узявся за третій. За його спиною грянув спів гурту червонопиких потвор. Від питного майданчика долинав дикий регіт.
— І чим же ти заробляєш на хліб? — поцікавився у здоровила Живчик.
— Тим самим, що й більшість тих, хто зібрався тут, — відповів нетряк. — Працюємо в доках. Завантажуємо. Розвантажуємо… — він вишкірився. — Не проміняв би ні на що у світі.
Той нетряк, що стовбичив коло здоровеги, обернувся до нього і жартома вщипнув за м’ясисту руку.
— Це тому, що в тебе з клепками сутужно, Громе, — пояснив він. І повернувся до Живчика: — Слухай, ось що я тобі скажу: я не від того, аби помінятися місцями з якимось санктафракським ученим бовдуром, який живе, купаючись у розкошах, їй-же-бо, не брешу!
— Пх-х-е! — скривився перший і сплюнув. — А як на мене, Шарпуне, то тут, із кухлем у руці та з друзями попліч, усе ж миліше, не мені це тобі пояснювати!
— Бачили? — обернувся Шарпун до Живчика з Кулькапом і покрутив грубезним пальцем біля скроні. — Придурок! У летючому місті п’ють найкраще маркове вино з келихів із гранованого шкла. Кажу те, що чув.
— Свята правда! — підтвердив Живчик. — Ми були там цими днями у справах, — додав він. Було б не дуже розумно втаємничувати нетряків у їхні справдешні стосунки із Санктафраксом. — Ви б не повірили, які там казкові багатства!
— Ну, я б напевняка повірив, — протяг Шарпун.
— І все ж ніхто там не виглядає таким щасливим, як будь-хто з вас отут, — сказав Живчик і оглянувся.
— Я ж казав! — переможно вигукнув Грім. Він осушив свій кухоль і згорнув руки на грудях.
— А якщо по правді, — вів далі Живчик, — то вони всі радше скидаються на причинуватих. Вони патякають, нібито десь у Нижньому місті можна побачити привиди. Певніше — у бон-доках… Але ж погодьтеся, це вже несусвітня маячня! — пирхнув він. — Самі знаєте, на що вони стали схожі з отими своїми високими помислами, а все через те, що змалечку живуть із головами у хмарах…
Двоє нетряків перезирнулися.
— А все ж цього разу в отих чутках може критися зерно правди.
Живчикові очі перетворилися на дві щілини:
— Чи не хочеш ти сказати…
— Я сам їх бачив! — заявив Грім.