— І я, — підтримав Шарпун, енергійно кивнувши головою. — Їх було двоє, — він по-змовницькому нахилився вперед. — І вони світилися!
Кулькапові закалатало серце. Він із голови до п’ят озирнув Живчика з Тарпом Волопасом — чи не світяться, бува, і вони своїм зрадливим сяйвом? Дякувати Небові, світлякові смолоскипи так палали, що нічого не було видно.
— Світилися? — долетів до нього Живчиків голос. — Чудасія! А скажи-но мені, де саме ти їх бачив?
— Одного разу в березі, воно, те марище, світилося в темряві, — відповів нетряк. — І раз на торговиці, пізно вночі, коли всі ліхтарі вже загасили.
Грім ствердно кивнув головою.
— А ще якось опівночі я бачив, як та парочка пливла по вулиці. Вони були там десь так із хвилину, а потім знову щезли. — Він знизав плечима. — Одному Небові відомо, звідки вони з’явилися і куди поділися, але що перепудили мене, то перепудили!
Шарпун від душі розреготався і ляснув Живчика по спині.
— Доста вже балачок про привидів! — сказав він. — Щось мене страшенно сушить цього вечора. Ще по кухлю?
Живчик усміхнувся.
— Мабуть, ні, — відмовився він. — Тарпе, Кулькапе, ходімо. Якщо ми хочемо упоратися до півночі, краще не засиджуватися.
— Як знаєте, — відвернувся нетряк.
— Ми не того тіста книш, щоб їм із нами пиячити, — штовхнув його під бока Грім.
Живчик, Тарп і Кулькап почали вибиратися з гульбища. Замість мжички, з неба стали накрапати ядерні дощини. Живчик відчув, як у нього всередині здіймається хвиля безпричинної люті. Він спробував узяти себе в руки. Обличчя у Тарпа та Кулькапа теж були видовжені й напружені.
— І-і-і-і! Бамбула ти прицюцькуватий! — заревів чийсь роз’юшений голос.
— Я? Прицюцькуватий? — проревів другий голос. — А ти безклепка довбешка! — тут почувся хруск, ніби когось зацідили кулаком у щелепу.
— Це… це все витворки погоди, — пробуркотів Живчик крізь зціплені зуби, і вхопив Кулькапа за руку.
За мить увесь майданчик ошанув спалах дикого сказу, і нетряки, як один, зчепилися між собою. У повітрі замигтіли кулаки. Заблищали вищирені зуби. Де не взялися кийки. Повітря виповнила брутальна лайка.
— Мерщій, Кулькапе! — гукнув Живчик, підштовхуючи його вперед. — Драпаймо!
Але кругом кишіли нетряки: охоплені люттю, викликаною дощем, вони заступали шлях і дубасили без розбору всіх, хто опинявся надто близько від них. Щипали. Копали ногами. Гарчали і кусали.
Величезний шаплик тріщав і тік. На землю з несамовитим риком бебехнув клубок із п’яти-шести осатанілих нетряків, і тепер ці тварюки корчились у калюжі крайдорожняку, не перестаючи дряпати, штурхати і копати один одного ногами.
— Я відкручу твою головешку! Я тобі руки-ноги повідриваю і скажу, так було! Я видеру печінку і зжеру за один глам!..
Тим часом жахний дощ припустив ще дужче. Він уже перейшов у справжню зливу, затоплюючи вузенькі вулички і гасячи один по одному світлякові смолоскипи.
— Хутчій, Тарпе, — гукали Живчик із Кулькапом, силкуючись продертися крізь штовханину, де всі билися з усіма. — Я… м-м-м! — загарчав він, коли здоровий, як поліський злодій, нетряк ухопив його ззаду і м’ясистою рукою затис рота. Ще одна потвора вхопила Кулькапа. Третя приперла до стіни Тарпа.
З голосним сичанням згасло ще з півдесятка смолоскипів. Далі, як на команду, погасли й решта смолоскипів, після чого все бойовисько поринуло в пітьму.
— А-а-а! — заревів нетряк просто Живчикові у вухо і рвучко відтрутив його від себе. Живчик метнувся до Тарпа. Їхнє і так яскраве сяйво стало ще яскравіше.
— Духи! — зарепетували нетряки і ринули назад — ще розлючені, але надто перелякані, щоб кидатись на них.
— Хутчій! — пошепки наказав решті Живчик. — Тікаймо звідси, поки до них не дійшло, що ми не конче маємо бути духами!
Він схопив Кулькапа за руку, і вся трійця рвонула навтікача. Нетряки щось галасували їм навздогін, але з місця не зрушили. Проте на вулицях не бракувало й інших почвар — їх аж кишіло куди не кинь, — і всі аж казилися з люті — у безумові, що навіяла негода.
— Що нам почати? — закричав Тарп, кидаючись то в той бік, то в той. — Ми пропали! Нам кінець!
— «Сюди», — прошипів Живчикові на вухо якийсь голос.
— От і добре, сюди! — закричав він і кинувся вузенькою вуличкою, а слідом за ним решта. — Держіться купи! — ревів він. — І моліться Небові, щоб…
— А-а-а! — зойкнули всі троє з жаху: здавалося, під ними розступилася земля.
Вони падали. Усе нижче й нижче. Летіли у смердючому мороці, летіли перекидом, несамовито вимахуючи руками та ногами. А над їхніми головами лунко гримнула накривка: вони попали у пастку.