— А тепер куди, Гайорибе? — почув він Живчиків голос. Водоблуд припав до землі і приклав до неї свої великі тремтливі вуха.
— Серце Темнолісу лежить у тому напрямку, — показав він у лиховісну лісову пітьму перед собою.
Нелегка була дорога крізь холодний, вогкий ліс! Повітря повнилося хисткою моторошною тишею. Ні пташиного щебету! Ні звіриного рику! Щоразу, як під ногою хрупала галузка або відлітав убік камінь, між дерев металися відляски, аж поки помалу губилися в пітьмі.
Кулькап чвалав наосліп. Його промоклі ноги укрилися пухирями і порозпухали. На його руках і лиці не було живого місця від колючок стелюхів, що їх він завжди примічав запізно. Харчуватися доводилось їстівними грибами та корою, що їх відшукував Гук, і Кулькапів шлунок бунтував, вимагаючи нормальної їжі; проте хлопець не нарікав на лиху долю.
Ночі вони бавили в гамаках, нашвидкуруч змайстрованих із плащів та мотуззя, припнутого до гілок. А вдень ішли. Ішли все далі й далі. Сьомого дня подорожі Гайориб надибав струмок.
— Погляньте на нього, — показав він очима на тоненьку цівку води, що плинула посередині широкого річища. — Колись вода тут аж нуртувала. Не дивниця, що вже одколи нам не трапляється жодних ознак життя.
Кулькап присів навпочіпки на піщаному березі.
— Я так довго не вгамовував спраги, що мені байдуже, багато води чи мало, — він склав долоні у пригорщ і набрав прозорої води.
Гайориб повернувся до Живчика.
— Струмок означає, що почалися родові землі блудів. — Кінчики його вух-опахал затремтіли. — Вони оточують нас звідусіль. Я^їх.
— Я нічого не чую, — озвався Кулькап, підводячи очі.
— А все ж вони тут, — занервувався Гайориб. — Водоблуди. Пурхоблуди. Короблуди. Ночоблуди… Одягайте всі свої плащі. Каптури — на голови, щоб не видно було сяйва. Не можна привертати до себе ані найменшої уваги.
— Тут так темно, — занепокоївся Живчик. — Не буде видно, куди йти!
— Подамося над струмком, — сказав Гайориб. — Він нас виведе до серця Темнолісу.
— А якщо порозгублюємо один одного? — запхикав Кулькап.
— Ми всі триматимемось за одну мотузку, — відповів Живчик. — Не панікуй, Кулькапе!
— Атож, не панікуй — жодним світом! — підхопив Гайориб. — А то своїми переляканими думками ми попринаджуємо всіх блудів.
Кулькап застогнав. Тепер, на домір усього, він ще й мав прикидатися, ніби не боїться!
— За мною! — скомандував Гайориб. — Не відставати. І хоч би які чулися голоси, що є сили вдавайте, ніби нічого не чуєте.
Тримаючись за мотузок, який їх лучив, усі четверо поплентали крізь темряву, ланцюжком ідучи проти води. Кулькап подумки зосередився на історіях, вичитаних із сувоїв, і намагався собі уявити, як мало б виглядати Верхоріччя.
— Сюди, — прошепотів голос. — Це он там…
Кулькап стишив ходу. Роззирнувся. У повітрі трохи ліворуч від хлопця світилося двоє некліпних очей, укняплених просто в Кулькапа. Гайориб різко смикнув його за плаща.
— Не спинятись! — попередив він. — Не пускай їх у свої думки.
Та голоси не вщухали. То підлазисті, то благальні, то лагідні й заворожливі.
— Ходи сюди, — мурчали вони. — Дідько тебе не вхопить! Вір нам — будь ласка, вір нам. Ти ж не такий боягуз. Ти ж не такий страхополох.
— Не зважайте на них, — вдерся в їхній хор Гайорибів голос, певний і заспокійливий. — Нам треба йти далі.
Вогненних очей у невидимому гіллі, побільшало. Двадцять пар. П’ятдесят. Сотня пар очей сочила, як вони продираються крізь темну пущу.
— Ходіть за нами, ходіть, — зітхали голоси, і в їхньому тихому запрошенні Кулькапові вчувалася обіцянка чогось такого, від чого він не зможе відмовитися. — Оцією стежкою ходив Кобольд Мудрий. Кулькапе, дозволь, ми тобі її покажемо.
Він пустив мотузку.
— Живчику, до Верхоріччя так близько. Так близько, Живчику, — шепотіли голоси.
Живчик завагався.
— Капітане Живчику! — гримнув йому в самісіньке вухо рішучий Гайорибів голос. — Не прислухайся до них, Живчику…
— Але ж вони блуди, Гайорибе, — заперечив Живчик. — Як ти сам. Як Форфікюль, ночоблуд, мій знайомий з Нижнього міста…
— Зараз ми не в Нижньому місті. Це дикі блуди. І вони полюють на нас. Вони голодні, капітане, — відрубав Гайориб. — Вони… — обернувшись, він ковзнув оком по мотузці, й обличчя йому аж перекривилося. — Сили небесні! Де Кулькап?