Выбрать главу

Живчик звів голову догори і побачив, як високо над їхніми головами із довгастого камінного виступу над крутим чолом скелі, тягнучись ниткою, спадає вниз тоненька цівка води.

— Що це за місцина? — запитав він.

— Ми біля підніжжя Верхоріччя, — схвильовано відповів Кулькап. — А це… це його вода!

Живчик прикипів поглядом до стрімчака.

— Ось куди треба йти! — сказав Кулькап, стрибаючи у водоймище і брьохаючи по ньому. — За водоспад, точніше, за те, що від нього лишилось. Еге ж, туди! — вигукнув він. — Живчику, погляньте!

Чоловий стрімчак, мов слід від ножа, розтинала вузька розколина, ведучи углиб скелі. Кулькап виліз із води і став удивлятися у темну роззявину. Інші почалапали по воді за ним.

— Бачите, щілина, — промовив Кулькап. — А погляньте сюди. — Він показав пальцем на два символи, вирізьблені у камені при вході. — Тризуб і змія…

— Кобольда Мудрого! — вигукнув Живчик. Він обернувся до Кулькапа. — Але звідки ти це все знаєш? Так само зі своїх безцінних берестяних сувоїв?

Кулькап похитав головою і всміхнувся.

— Я бачив це уві сні, — просто сказав він. Живчик кивнув головою.

— Тоді нехай дороговказом буде твій сон, — вирішив він. — Веди нас до Верхоріччя, Кулькапе.

Розділ вісімнадцятий

Верхоріччя

Перші кроки давалися важко. Уся земля була обсіяна кам’яними уламками, і навіть Гукові довелося дертися вгору вузьким проходом навкарачки. Шурхіт зрушеної жорстви та стук стрибучої гальки безладно відлунювали від крутих стін на протилежному кінці.

— Тут уже легше, — гукнув униз Кулькап. — Стежка тверда, наче сходи. — Він поглянув під ноги. — Так і є, це сходи, — прошепотів хлопець.

Живчик порівнявся з Кулькапом, і вони обоє на мить завмерли, вдивляючись уперед. Угору вели довгі звивисті сходи, витесані у скелі на шляху, кудою колись ступали тисячі ніг.

Від збудження Кулькаповим тілом перебігли дрижаки.

— Зараз я йду землею, по якій ходив він, — стиха промовив він, прошкуючи вперед. — Я йду слідами Кобольда Мудрого.

Кулькап піднімався усе вище й вище. Ані разу не спіткнувшись. Ані разу не зупинившись, аби віддихатися. Раптом повітря просвітліло. Хлоп’як роззирнувся кругом — і серце йому тенькнуло. Нарешті — через стільки діб! — Кулькап вивищувався над жахливим листяним шатром задушливого Темнолісу, де він ще недавно боявся зостатися навіки.

Хлопець завагався і звів очі догори. Високо над ним у небі вирували жовто-білі хмари, із-за яких подеколи звабливо проблискувала висока гірська верховина. Відчувши, як йому на плече лягла Живчикова рука, Кулькап обернувся.

— Прислухайся до води, Кулькапе, — озвався Живчик. Кулькап наставив вухо. Дзюрчання уже вщухло. Натомість було чути тихеньке, але настирливе — кап-кап: у водоймище, ген унизу під ними, цяпала вода. — Вона пересихає, — спохмурнів Живчик. — А коли води Верхоріччя спинять свій плин… — Він замовк, уражений словами, які сам щойно промовив.

— Слухаю, Живчику? — стрепенувся Кулькап.

— Коли води Верхоріччя спинять свій плин… — повторив Живчик. І враз ухопився руками за голову. — О Кулькапе, чому мені вчувається батьків голос, який проказує ці слова? Я… я… Ні, все марно, — сказав він з нотками розчарування в голосі. — Я просто не можу пригадати.

— Ходімо, — покликав його Кулькап. — Може, відповідь криється десь у Верхоріччі.

Що вище вони піднімалися, то тепліше ставало повітря. Хмари чимраз ближчали. Нуртівливі, розчухрані, бентежні. Раптом крізь них пробилося яскраве сонце і повило усе внизу золотавими тінями.

— Ми понад хмарами! — радісно закричав Кулькап. — Погляньте! — Він показав уперед. Кінець їхньої подорожі був уже на порозі.

Кулькап рвонув уперед, його серце товклося у грудях у радісному передчутті. Обіч нього поспішали Живчик та Гук, трохи позаду — Гайориб.

Далеко попереду кружляв величезний помагай-біда, проти жовтожарого неба він видавався не більшим, ніж галочка. Якусь мить його винозорі очі вивчали високі гірські верхи. Потім він залопотів широченними крильми і знявся високо в небо.

Щойно над вершком скелі показалися голови чотирьох мандрівників, як їм ув очі вдарило сліпуче сонце. Вони мимоволі позатулялися руками, відвернувши голови.

— Верхоріччя! — затремтів Кулькап і впав навколішки.

За його спиною, далеко знизу, з водоймища долітало лунке — цяп, цяп, цяп…