Усі четверо стояли пліч-о-пліч і з побожним трепетом зорили на величний краєвид, що розгортався перед ними. Їхні ноги впирались у величезну білу мармурову скелю, вивищену над широченною чашею величного колись озера, нині не більшого за плитке водоймище, облямоване пишною рослинністю.
Смарагдово-зелені дерева, кущі й чагарі вгиналися під вагою налитих фруктів, а квіти — червоні, фіалкові, жовті, помаранчеві, сині — сповнювали повітря ароматом, аж паморочилася голова.
— Це один величезний сад! — вигукнув Кулькап у захваті.
Перед ними, в небесному мареві, сонце сідало за височенні блискучі шпилі на заході, шпилі, що оторочували цю всю місцину, немов зубці величезної золотої корони. Тіні довшали й п’ялися до мандрівців, лягали на рясні сади, якими були вкриті пагорби, перекидалися через туркусове, уже майже геть пересохле джерельце під їхніми ногами.
— Погляньте отуди, — показав рукою Кулькап. Від найвідлеглішого од них краю озера відходив, нависаючи над прірвою, довгастий, схожий на острогу, скельний відросток. — Саме звідти вода спадає у тамте водоймище внизу. — У тиші чути було, як унизу лунко цяпнуло. — Це і є Верхоріччя!
Сонце сіло за білі мармурові гори, і проти багряного неба вони видавалися шпилями якогось величного храму. Незабаром зовсім споночіє.
— Камінний Штурман, — обернувся Живчик до водоблуда. — Де Камінний Штурман, Гайорибе?
Гайориб підніс руку, вимагаючи тиші. Його вуха нашорошились і затремтіли. Він вдивлявся у купу жолобчастого мармуру, що височіла край джерельця.
— Ну що, Гайорибе? — запитав його Живчик. — Ти когось чуєш?..
А потім почув і він. Тишу порушив легенький хрускіт. Він затамував подих. Ступив крок уперед, — його тіло випромінювало ледь помітне люмінесцентне світло. І зразу ж по той бік джерельця вродилася чиясь постать. То зникаючи за деревами, то виринаючи знову, — вона зближалася, ставала виразніша і теж починала світитися.
Невдовзі Кулькап уже міг бачити струнку дівчину з блідою, майже прозорою шкірою та цілою копицею вогнистого волосся. У нього відвисла щелепа. То оце і є той самий зниклий кораблянин? Та не може такого бути! Але ж вона світиться…
— Ве-ве? — загарчав Гук.
— Живчику, — повернувся до товариша Кулькап. — Камінний Штурман — це дівчина?
Живчик німував. Дівчина приступила ближче.
— Капітан Живчик? — запитала вона про всяк випадок.
— Моджін, — прошепотів Живчик. — Ти.
— Так, капітане, — сказала дівчина, підбігаючи до нього і хапаючи його в обійми. Водяна краплина сиротливо зірвалася з виступу скелі. — Я знала, ти по мене прийдеш!
— Чи ж я не присягав не покидати нікого зі свого екіпажу? — усміхнувся Живчик. — Ти остання, Моджін.
Моджін вивільнилася з обіймів.
— Остання? — перепитала вона.
— Так, Моджін.
Далеко внизу крапля досягла водяної поверхні. Моджін нерішуче поглянула на Гайориба та Гука.
— А де ж тоді решта? Тарп Волопас? Шпуляр?
Живчик відвернувся.
— Шпуляр мертвий, — зітхнув він. — А Тарп, Смілоголов, Сім’якрил Сльота чекають на наше повернення у Санктафраксі.
Моджін знову тривожно здригнулась.
— У Санктафраксі? — спитала вона. — А з ними все гаразд?
Живчик хихикнув.
— Вони відпочивають у моєму кабінеті у Школі Світлознавства і Темрявознавства, — пояснив він. — Живі-живісінькі.
— Але ж, капітане, — не вгавала Моджін. З її обличчя не сходив напружений вираз. Біля краєчків губів пролягли ледь помітні зморшки. — Хіба ти не пам’ятаєш, що тобі сказав Захмарний Вовк?
Живчика обсипало морозом.
— Захмарний Вовк? — прошепотів він. — Ні… ні, не пам’ятаю.
Моджін нахмурилася.
— Він розказав тобі, що ти повинен зробити, — нагадала вона. — На «Бурелові» у далекому відкритому небі, — додала вона стиха, намагаючись підстьобнути його пам’ять. — Перед тим як налетів білий ураган…
— «Бурелов»? Білий ураган? — Живчик похитав головою. — Я нічого не пам’ятаю. Ніхто з нас не пам’ятає, — сказав він, повертаючись до решти. — Цілковитий провал пам’яті з моменту, коли ми увійшли в буремний смерч… — він знову обернувся до Моджін. — Але ти пам’ятаєш. Бо на тобі була важенна керея із каптуром, і буря не затьмарила твоєї пам’яті… Моджін, скажи мені, що нас спіткало. Скажи мені, що ти пам’ятаєш.
Ще одна крапля впала у водоймище, сколихнувши повітря плюском. Моджін відвернулася.
— Ну, кажи! — закричав Живчик. — Я мушу знати!
— Ай справді, — підпрягся Гайориб, — поділися з ним своїми думками. Або я поділюся ними.